read-books.club » Сучасна проза » Вогняна зима 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогняна зима"

187
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вогняна зима" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 44 45 46 ... 126
Перейти на сторінку:
ремені сумочок, мов портупеї, завзято відкидали совковими лопатами сніг та уламки талої криги з тротуарів і проїжджої частини. Дівчата й хлопці студентського віку підставляли Бог знає звідки навезені мішки. Чоловіки в камуфляжних куртках, хтось — у теплих смушкових шапках, дехто — у справжніх папахах, але більшість — у в’язаних «менінгітках» затято, зі знанням справи відбивали кригу ломами. Інструменту вистачило не всім, тож працювали по черзі, перекурюючи. Недопалки жбурляли не під ноги, клали акуратно в мішки, до снігу й льоду, підбираючи сміття не лише за собою, а й за іншими.

Між ними в різні боки сновигали ділові, заклопотані та зосереджені мужчини в червоних будівельних касках. Частина помахувала замашними, явно саморобними й досить зручними кийками, і переміщення не було спонтанним: броунівський рух озброєних для рукопашного бою чоловіків насправді був ходою самостворених патрульних загонів, які дбали про порядок на контрольованій території.

Повз Аллу квапилися хлопці у балаклавах, із жовто-синіми та червоно-чорними пов’язками на рукавах, — гуртом перли викорчувані сині вуличні лавки й невідомо де взяті в такій кількості будівельні піддони. Провівши поглядом, вона зрозуміла: повсталий табір розширюється аж до перетину Хрещатика з Хмельницького. Ступивши трохи вперед, зі свого місця побачила, як повільно, але впевнено виростає барикада на розі фасаду Центрального універмагу, поряд із зеленими будівельними риштаками. Навпроти інша барикада, яку зводили з набитих снігом та кригою мішків, перекладених де-не-де брудними піддонами, перегороджувала підходи з боку Прорізної.

Хтось щось говорив у мікрофон на Майдані. Алла не дослухалася — так само, як уранці до маминих коментарів. Поправивши сумочку на плечі, постояла ще трохи, досі не розуміючи, чого хоче: дивитися на все чи їхати назад, сказавши вдома батькові, що, мовляв, захворіла, і спробувати ще поспати. Але поки товклася отак на місці, знову пішов легкий сніжок. І хтозна, можливо, несподівано тиха, справді зимова погода, яка відповідає порі року, хай там що робилося вночі, раптом заспокоїла Аллу.

Пройшовши вперед, діставшись центру вулиці й давши пройти черговій групі суворих чоловіків у касках та з саморобними дерев’яними щитами, вона відчула: страх, що морозив, стискав лещатами всю ніч, кудись зник. З’явилося дивне, яке словами не пояснити, відчуття якщо не безпеки, то хоча б захищеності.

І затишку.

Ніби тут, на цьому місці, де люди зараз завзято розчищали асфальт від льоду, уночі нічого жахливого не відбувалося.

— Чаю? — почула поруч.

Глянувши ліворуч, побачила невисоку дівчину, зовсім дівча, у кумедній шапочці з помпоном. Коричневий китайський пуховик накривав великий, ніби з хазяйку розміром, український прапор. Шию та нижню частину обвітреного лиця прикривав строкатий шарф-арафатка. Руки в простеньких дерматинових рукавичках, та верхні частини пальців зрізані — усі, крім великих.

— Бери! — дівча гойднуло тацею, вірніше — пристосованою під неї широкою картонною коробкою без кришки, у таких зазвичай приносять в офіси велику піцу.

— А що це? — нічого дурнішого Алла вичавити з себе не могла.

— Кажу — чай. Карпатські трави. Там ще лимон, настояний. Грійся.

Повз них пройшов чоловік років сорока в куртці з хутряним каптуром. На хвильку зупинившись, узяв пластянку, обпік руки, переклав із правої в ліву.

— Паперові б уже розносили, — зауважив, тут же додавши: — Я знаю, де на складі є. Завтра підвезуть штук двісті. Чи триста. Куди?

— У Профспілки, — охоче відповіло дівча. — Тільки на вході віддасте, вас так не пропустять. Або гляньте на вулиці, у наметах на Майдані так само чай роблять. І годують.

— Та я себе сам нагодую. У мене на іншому складі гречка. Списана, але хороша. Піде?

— Списана? — підозріло перепитала дівчина.

— От Господи! Украли, украли, ну! Піджену мішків десять! А там, може, ще вкрадуть! Хазяїн на складах — із «регіонів». Не до того зараз.

— А як буде до того?

— Тоді спалимо, — діловито мовив чоловік, сьорбнув чаю, кивнув, схвалюючи: — Смачно. І пахне.

— Карпатські ж трави! — повторила дівчина. — І для чого склади палити?

— А як інакше списати гречку? Дівчата, там наші вже мізкують, як би поволі сюди, людям, оті всі харчі вивезти. Далі пустимо червоного півника. Ніхто нічого не зрозуміє. «Регіонам» — збитки, нормальним людям — підмога, а нам хоч як зарплату платять. Нормально?

— Круто! — вигукнуло дівча, перевело погляд на Аллу: — Так п’єш чай чи дивишся?

Десь глибоко, у кишені пуховика, озвалося рингтоном «Я не здамся без бою». Дівчина покрутила головою, потім тицьнула імпровізовану тацю Аллі:

— Потримай, ага?

Машинально взявши піднос обома руками, міцно вчепившись і намагаючись не впасти на слизькому, Алла ступила трохи вбік. Дівчина тим часом уже тягнула телефон, видихнула:

— Алло! Іра! Уже на Майдані! Ні — ще на Майдані! Буду!

Замовкла, слухаючи, що їй говорять, відступила до бровки. Алла далі тримала стаканчики. Чоловік у куртці вже відійшов, тепер стояв біля невеличкого гурту, слухаючи

1 ... 44 45 46 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогняна зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогняна зима"