Читати книгу - "Вогняна зима"

Спати себе змусила. Думала — не вийде, та сон здолав навіть швидше, ніж сподівалася. І ось тепер лежала, намагаючись пробитися крізь ватяну пелену, і розуміла: треба вставати, нести себе у ванну, під душ, на кухню, до макаронів із котлетами й консервованими кабачками, які «ще не свої, та на той рік уже наших поїмо» — усе це мовчки, аби не провокувати нікому зараз непотрібну сварку.

Обійшлося.

Мама ледь не вперше від початку грудня на всі лади шпетила міліцію, яка не здатна навести порядок у місті. Перепало й владі — занадто терпляча, всього боїться, а в усіх нормальних країнах подібні шабаші приборкують за двадцять чотири години. Тут же панькаються вже третій тиждень, ніхто нічого не робить, усі на когось озираються. Алла так спокійно, як могла, поцікавилася, що сталося. У відповідь прозвучало: «Тобі воно не треба!», після чого пульт перекочував до надійних татових рук: Петро Семенович, відставний майор-льотчик, охороняв промзону, окуповану, за його власним висловом, різними офісами, і нині була не його зміна. Тож можна пошукати щось про війну чи міліцію в ранковому ефірі.

Аллі вдалося провести цей ранок без звичного вже родинного напруження. Душ повернув до активного життя, та вона все одно відчувала себе политою квіткою, якій потрібна не лише волога земля, а й свіже повітря. Їсти не хотілося, та старанно запхала в себе сніданок, аби не викликати в мами зайвих запитань та підозр на кшталт «захворіла». Кава не збадьорила хоча б тому, що розчинна — іншої Світлана Русланівна просто не пила, бо вважала шкідливою для печінки й кольору шкіри, маючи цьому якесь своє, лиш одній їй зрозуміле пояснення.

Тому, вийшовши нарешті з дому, Алла вдихнула вологого повітря відлиги, постояла, кутаючись у каптур довгої, до середини литок, куртки, дбайливо впольованої мамою в секонд-хенді. Та рушила до найближчого міні-маркету, де з осені на додачу до стандартного, соціального набору продуктів продавали натуральну каву, з автомату. Обмінявши п’ять гривень на паперовий стаканчик еспресо, пошкодувала, що попросила більше цукру — солодка рідина липнула до губ, чомусь викликаючи печію. Раніше подібної реакції на цукор у неї не було. Подумавши, Алла вилила недопите на талий сніг, зіжмакала стаканчик, поцілила ним у спорожнений смітник, повернулася й попросила ще порцію, тепер уже гірку й міцну, нічим не присмачену.

Рішення прийняла, повільно допивши до денця.

Ще тримаючи й мнучи цупкий папір у лівій руці, правою, у тонкій нитяній рукавичці, видобула з сумочки телефон. Переклала в кишеню, стягнула рукавицю зубами. Взяла її лівою рукою, некультурно пустивши сміття під ноги. Пальці вже шукали серед контактів номер Віти Залевської.

— Привіт.

— О! Здоров, Дорош! — на тому боці чувся бадьорий голос виспаної людини, котра починає новий вдалий день і вірить, що саме сьогодні вийде на фінішну пряму стежки щастя. — Щось сталося?

— Не особливо… Тобто, — Алла закашлялася.

— Та чую, подруго, чую. На вулиці такі соплі, усе тече. Ніби сніг, зима нормальна, а все таке противне — бр-р-р! Сама наковталася таблеток. Коротше, відмазати тебе на роботі?

— Я сама можу подзвонити. Тільки номер забула…

— Ой, Дорош, не мороч мені капці! Вихворюйся, будеш ходити, носом хлюпати, чхати в залі — покупців розлякаєш. У нас же народ знаєш, як різних свинських грипів боїться!

— Та який там грип…

— Ось щоб не було ніякого грипу — давай, подруго, лежи вдома! Тільки завтра приходь. У нас же знаєш, як воно заведено…

— Знаю… Залевська. Тому дзвоню тобі.

— Кому ж іще! Усе, вихворюйся! Цьом!

Алла натиснула відбій.

Заховала телефон назад у сумочку. Натягнула рукавичку — рука швидко починала мерзнути.

Ну, половину справи зроблено.

Хоча ще на виході з дому вона цілком серйозно збиралася йти на роботу у свій магазин, ніби нічого не сталося. Усе чудово, життя прекрасне й дивовижне. Фокус лиш у тому, що Алла не знала, як треба діяти далі. І для чого відбрехалася від сьогоднішньої роботи.

Не думати.

Вона сіла в найпершу маршрутку, яка їхала вбік метро, на Шулявці пірнула під землю й вибралася назовні вже на Хрещатику. Поки їхала, чула по радіо — станції там уже працюють на вхід та вихід.

Годинник показував початок одинадцятої, і Алла, ставши біля «МакДональдса», в перші хвилини не побачила нічого особливого. Знайома вулиця, людей повно, як завжди, всі кудись квапляться, перейняті кожен своїми справами. Та дуже скоро зрозуміла: так, але не зовсім.

Справді, народу на Хрещатику вистачало. Від звичного залюднення центральної вулиці теперішня картина відрізнялася помітною наявністю в людей спільної мети. Здавалося, десятки, як не сотні чоловіків та жінок різного віку домовилися, хто що робить. І діями керує хтось невидимий, віддаючи розпорядження з єдиного, непомітного звичайному оку центру.

Бо інакше Алла не могла пояснити цієї дивної, небаченої ніколи раніше, мовчазної і водночас — піднесеної згуртованості. Немолоді киянки в охайних пальтах й теплих шубах, перекинувши