Читати книгу - "Химерне сяйво"

День розпочався безшумним вибухом світла. Якусь хвилю велетенська страхітлива фігура Старого Діда скидалася на темний хвилеріз, повз який пропливало денне світло. Почувся короткий скреготливий звук.

Запанувала тиша.

Минуло декілька хвилин. Нічого не відбувалося.

Зацвірінькало кілька пташок. Прилетів джміль, погудів трохи над брилою, що була кулаком Старого Діда, і сів на жмут чебрецю, що виріс з-під кам’яного нігтя.

Внизу щось завовтузилося. Ринсвінд незграбно, ніби змія, що покидає свою нору, вислизнув з вузької прогалини між кулаком троля та землею.

Він лежав на спині, втупивши очі в небо позаду закляклої постаті троля. Той зовсім не змінився, окрім того, що був тепер цілковито непорушним, проте око чарівника знову взялося за свої старі жарти. Минулого вечора Ринсвінд розглядав тріщини на камінні і бачив, як вони перетворюються на очі і роти; тепер він дивився на велике скелясте обличчя і бачив, як його риси стають просто ґанджами на поверхні каменя.

— Це ж треба! — сказав він.

Втім, це йому не надто допомогло. Він встав, обтрусив з себе порох і озирнувся. За винятком джмеля, чарівник був сам-один у цьому місці.

Поблудивши трохи довкола, він знайшов камінь, що під певним кутом зору був схожим на Берил.

Він не знав, куди далі йти, почувався самотнім і до того ж був далеко від дому. Він...

З вишини долинув гуркіт, і донизу зійшла лава скелястих уламків. Високо на чолі Старого Діда з’явився отвір; на якусь мить він побачив Багаж, що, просуваючись задом, намагався не втратити рівновагу, а тоді з входу до печери вигулькнула голова Двоцвіта.

— Є хто-небудь там унизу? Агов?

— Гей! — закричав чарівник. — Чи я не радий тебе бачити!

— Не знаю. Тобі видніше, чи ти, — сказав Двоцвіт.

— Що — я?

— Ах, який же тут згори неймовірний краєвид!

Спуск з гори зайняв у них півгодини.

На щастя, Старий Дідо мав досить рельєфну поверхню, з багатьма виступами, але його ніс міг би виявитись серйозною перешкодою, якби не розлогий дуб, що розрісся у його ніздрі.

Багаж і не подумав злазити додолу. Він просто стрибнув і прокотився вниз без очевидної шкоди.

Коен сидів у затінку, намагаючись повернути дихання в норму, і чекав, доки здоровий глузд повернеться до його голови. Він дивився на Багаж довгим задумливим поглядом.

— Наші коні пропали без сліду, — сказав Двоцвіт.

— Ми їх жнайдемо, — сказав Коен. Його око свердлило Багаж наче буравчик, від чого той почав виявляти певний неспокій.

— Вони везли у в’юках всю нашу їжу, — сказав Ринсвінд.

— У ліші їжі — предоштатньо.

— У мене в Багажі є трохи поживного сухого печива, — сказав Двоцвіт. — «Харчі мандрівника». Завжди виручають у скрутну хвилину.

— Я їх вже куштував, — пригадав чарівник. — У них якийсь паскудний присмак.

Коен підвівся, скривившись від болю.

— Пробачте, — рішуче сказав він. — Я маю дещо ж’яшувати.

Він підійшов до Багажа і схопився за кришку. Скриня хутко позадкувала, та Коен виставив вперед свою худющу ногу і перечепив половину її ніжок. Вона обернулась, щоб його вкусити, але варвар, зціпивши зуби, щосили смикнув догори і перевернув Багаж на його опуклу кришку, залишивши її знавісніло розгойдуватися, як збожеволілу черепаху.

— Гей, це ж мій Багаж! — вигукнув Двоцвіт. — Чого він нападає на мій Багаж?

— Здається, я знаю, — тихенько сказала Бетан. — Думаю, це тому, що він його боїться.

Двоцвіт з роззявленим ротом повернувся до Ринсвінда. Чарівник знизав плечима.

— Звідки мені знати, — сказав він. — Особисто я втікаю від того, чого боюся.

Клацнувши кришкою, Багаж різко підстрибнув у повітря і, приземлившись, хотів було пуститися навтьоки, зачепивши Коєна одним зі своїх оббитих мідними штабками кантів.

Поки він розвертався, варвару вдалося схопити його на ту коротку мить, якої вистачило, щоб відшпурнути його з усією силою на каміння обіч.

— Незлецько, — похвалив його Ринсвінд.

Багаж трохи відступив назад, вичекав якусь хвилю, а тоді кинувся на Коєна, навіжено клацаючи кришкою. Варвар стрибнув на скриню і ухитрився зробити це так, що його руки та ноги опинилися в щілині між самою скринею та її кришкою.

Це неабияк спантеличило Багаж. Він здивувався ще більше, коли Коен, набравши повні груди повітря, смикнув кришку вгору з такою силою, що м’язи на його худорлявих руках випнулися, наче кокосові горіхи, якими напхали панчоху.

Отак вони і стояли, вчепившись один в одного мертвим хватом, — у протиборстві шарнірів та зв’язок. Час від часу то один, то інший покректував з натуги.

Бетан штовхнула Двоцвіта ліктем у бік.

— Зроби що-небудь, — сказала вона.

— М-м-м, — сказав Двоцвіт. — Так. Треба це припинити, гадаю. Відпусти його, будь ласка.

Багаж зраджено заскрипів, зачувши голос свого господаря. Він підкинув догори свою кришку так різко, що Коен перекинувся на спину, втім вже наступної миті, зіпнувшись на ноги, знову метнувся до скрині.

Її вміст лежав відкритим просто неба.

Коен потягнувся руками всередину.

Багаж злегка крекнув, та, вочевидь, вчасно зметикував свої шанси відправитися на антресолі Великого Гардеробу на Небесах.

Коли Ринсвінд наважився зиркнути на них крізь пальці, Коен роздивлявся вміст Багажу, лаючись собі під ніс.

— Білижна? — викрикнув він. — Оце й уше? Просто білижна? — його аж трусило від люті.

— Ну, там, начебто, ще сухе