Читати книгу - "Химерне сяйво"

Його почало це сердити. Команди помчали нейронними шляхами крізь товщу природного кремнію. В глибинах його крем’янистого тіла вниз за лініями розломів плавно покотилося каміння.

Дерева повивертало з корінням, і дерен розійшовся, наче клубок пряжі, коли пальці, кожен завбільшки з корабель, розтиснулися з кулаків і загребли землю. Два потужні обвали каміння десь із самої маківки його голови позначили ту мить, коли він розплющив свої вкриті кіркою очі-опали.

Ринсвінд, звісно, не міг бачити усього цього, оскільки його власні очі працювали виключно в режимі денного світла, проте він бачив, як увесь нічний ландшафт повільно здригнувся, а тоді почав дивовижним чином рости на фоні зоряного неба.

Зійшло сонце.

Однак сонячне проміння не з’явилося. А відбувалося ось що: славнозвісне сонячне світло Дискосвіту, що проходить, як вже зазначалося, дуже повільно через потужне магічне поле Диска, м’яко вихлюпнулося на Узбічні землі і почало свою непомітну, мовчазну битву супроти нічного воїнства, що вже відступало. Воно розливалося сонним пейзажем, наче розплавлене золото[19] — яскраве, свіже і передусім неквапне.

Херрена не гаяла часу на роздуми. Зовні цілковито спокійна, вона побігла до нижньої губи Старого Діда, вистрибнула назовні і, торкнувшись землі, покотилася схилом униз. Її люди вчинили за її прикладом, лаючись на чім світ стоїть тієї миті, коли приземлялися на кам’яні уламки.

Незграбно, наче товстун, що намагається підтягнутися на перекладині, старий троль підняв себе на ноги.

Звідти, де лежали бранці, цього не було видно. Вони тільки бачили, як корчиться під їхніми ногами земля, і чули страшенний гуркіт, в основному нестерпний.

Вімз схопив Ґанчію за руку.

— Цю скелю плющить![20] — сказав він. — Тікаймо звідси геть!

— Тільки разом із золотом, — відказав на те Ґанчія.

— Що?

— Та ж золото, золото... Те, що в скрині. Чоловіче, та ми з тобою станемо багаті, як Креозот!

Вімзовий IQ, може, й дорівнював кімнатній температурі, та він міг розпізнати ідіота, коли траплялося такого побачити.

Очі Ґанчії блищали дужче за золото, а сам він не зводив погляду з лівого вуха Вімза.

Вімз у відчаї подивився на Багаж. Той все ще був відчинений, наче заохочуючи запустити туди руку, що було дивним само собою — логічно було б подумати, що від усієї тієї хитавиці його кришка мала захряснутись.

— Ми б не змогли його винесли, — прикинув він на око. — Надто важкий, — додав він.

— Зате ми збіса легко винесемо якусь його частину! — викрикнув Ґанчія і підскочив до скрині, коли долівку знову трусонуло.

Кришка Багажу різко опустилася. Ґанчія щез.

Щоб Вімз, бува, не подумав, що то було випадково, кришка Багажу знову відчинилася, на одну тільки мить, і великий червонющий язик облизав широкі білі зуби. Тоді вона з лязкотом зачинилась.

Далі у скрині виросла сотня малих ніжок, що нагнало на Вімза ще більшого жаху. Вона неквапом звелася на них і, ретельно перегрупувавши їх, розвернулася до нього передом. Її замкова шпарина мала особливо зловісний вигляд, такий, що ніби каже: «Ну-ну, продовжуй — зроби мій день...».

Він позадкував і благальними очима глипнув на Двоцвіта.

— Думаю, було б непогано, якби ти нас розв’язав, — сказав Двоцвіт. — Він насправді цілком дружелюбний з тими, кого вже знає.

Облизавши пересохлі губи, Вімз витягнув ножа. Багаж попереджувально скрипнув.

Він розрізав ножем їхні пута і хутко відступив назад.

— Дякую, — сказав Двоцвіт.

— Ждається, у мене жнову жаклинило шпину, — поскаржився Коен, підводячись на ноги з допомогою Бетан.

— Що будемо робити з цим чоловіком? — спитала Бетан.

— Жаберемо у нього ніж і хай шобі дує на уші чотири шторони, — запропонував Коен. — Жгода?

— Так, пане! Дякую вам, пане! — сказав Вімз і прожогом кинувся до виходу з печери. Якусь мить його силует виднівся на тлі сірого переддосвітнього неба, а тоді він повністю щез. Здалеку почувся крик «ґва-а-алт».

Сонячне проміння тихо ґорґотіло, розливаючись по диску. Подекуди, де магічне поле було трішки слабшим, проблиски світання випереджували день, залишаючи острівці темряви, що ставали чимраз меншими, аж доки повністю не зникали, поглинуті безкрайнім океаном світла.

Високогір’я довкола Вихрових рівнин, немов великий сірий корабель, зустрічало приплив, що починався в цьому океані.

Простромити троля ножем, в принципі, можливо, але цей прийом вимагає практики, і ніхто не мав можливості попрактикуватися більше, ніж один раз. Люди Херрени побачили, як тролі, наче привиди вельми солідних розмірів, вигулькнули з темряви. Леза потрощилися, ударившись об тверду броню кварцевої шкіри, пролунали один чи два короткі зойки, а потім, з гущавини лісу — верески тих, хто намагався винести ноги якнайдалі з охопленої помстою землі.

Ринсвінд виповз з-за дерева і озирнувся. Ніде ані душі, чути було лиш, як позаду нього тріщали кущі, коли через них продиралися тролі, переслідуючи банду Херрени.

Він поглянув угору.

Високо над його головою пара великих прозорих очей розлючено вистежувала усе м’яке й пискляве, та передусім — тепле.

Ринсвінд,