Читати книгу - "Химерне сяйво"

— Але ж там було жолото! А ще я бачив, як вона когошь ж’іла! — Коен благально глянув на Ринсвінда.

Чарівник зітхнув.

— Не питай мене, — сказав він. — Не я господар цієї окаянної штуки.

— Я купив її у крамниці, — сказав Двоцвіт, виправдовуючись. — Я сказав, що мені потрібен дорожній саквояж.

— І ти його отримав, що й казати, — сказав Ринсвінд.

— Він дуже відданий, — додав Двоцвіт.

— Ну звісно, — погодився Ринсвінд. — Якщо відданість — це те, що має бути властиве валізі.

— Штривайте, — озвався Коен, знесилено відкинувшись на камені. — Це чашом була не одна ж тих крамниць... тобто я готовий пошперечатися, що ти її раніше ніколи не помічав, а коли жгодом повернувшя на те ж місце, її вже там не було?

Двоцвіт повеселів.

— Атож!

— А влашник тієї крамниці — такий маленький вишохлий штаренький дідок? І в крамниці — повно дивних штуковин?

— Точнісінько! Я так і не зміг її більше знайти, тож подумав, що, напевне, помилився вулицею — там, де, як я пам’ятав, вона розташовувалася, не було нічого, крім цегляного муру. На той момент, пригадую, мені воно видалося досить...

Коен пересмикнув плечима:.

— Я жодного ражу не отримав жа це роялті, — додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. — Тоді уше яшно, — він скривився, відчувши біль у спині. — Чортова коняка дременула ражом ж моєю мажжю!

Ринсвінд, дещо пригадавши, почав порпатися в глибинах своєї подертої і вже дуже брудної мантії. Звідти він вийняв зелену плящину.

— Моя мажь! — вигукнув Коен. — Ти — прошто диво! — він кинув кривий погляд на Двоцвіта.

— Я б його поборов, — сказав він спокійно, — навіть якщо б ти його не відкликав, я б його врешті таки поборов.

— Авжеж, — сказала Бетан.

— Ви двоє можете вжятишя жа дещо коришне, — додав він. — Цей Багаж проломившя кріжь тролів жуб, щоб випуштити наш жвідти. А він був діамантовий. Можете піти пошукати уламки. В мене є ідея щодо них.

Бетан закотила рукави і взялася відкорковувати плящину, а Ринсвінд тим часом відвів Двоцвіта убік. Коли вони присіли за кущем на безпечній віддалі від чужих вух, він сказав:

— У нього трохи клепки розсохлись.

— Це ж Коен Варвар! Ти забув, про кого говориш? — сказав Двоцвіт, не тямлячись від подиву. — Він найславетніший воїн, якого лиш...

— Був, — урвав його Ринсвінд. — Усі ті історії з жерцями-воїнами та зомбі-людожерами поросли травою. А зараз у нього є тільки спогади і так багато шрамів вздовж і впоперек, що на ньому можна грати в хрестики-нулики.

— Він дійсно трохи старший, ніж я думав, — сказав Двоцвіт. Він підібрав зі землі уламок діаманта.

— Тому ми повинні залишити їх, знайти наших коней і рухатись далі, — сказав Ринсвінд.

— Це ж буде підло з нашого боку, хіба ні?

— З ними все буде гаразд, — із запалом мовив чарівник. — Просто спитай себе, чи почувався би ти добре в компанії когось, хто кидається на твій Багаж з голими руками.

— Непросте питання, — відповів Двоцвіт.

— Їм, скоріш за все, без нас буде краще.

— Ти впевнений?

— Цілковито, — сказав Ринсвінд.

Вони знайшли своїх коней, що безцільно блукали у чагарях, пообідали пересушеною в’яленою кониною і рушили в напрямку, який Ринсвінд вважав правильним. Через кілька хвилин з чагарів випірнув Багаж і поквапився за ними.

Сонце в небі було вже досить високо, та все одно не змогло затьмарити собою світло зірки.

— За ніч вона стала ще більшою, — зауважив Двоцвіт. — Чому ніхто з цим нічого не робить?

— Що, наприклад?

Двоцвіт задумався.

— Не міг би хто-небудь підказати Великому А’Туїну, щоб він її уникнув? — припустив він. — Хай би оминув її довкола?

— Це пройдений варіант, — сказав Ринсвінд. — Чарівники якось намагалися налаштуватися на розум Великого А’Туїна.

— Не вийшло?

— О, ні — вийшло пречудово, — гмикнув Ринсвінд. — От тільки...

От тільки існували певні непередбачені ризики при зчитуванні такого великого розуму, як той, що в Космічної Черепахи, пояснив йому Ринсвінд.

Чарівники потренувалися спершу на малих сухопутних черепашках і великих морських черепахах — з тим, аби набути вправності для черепашачого складу розуму, однак навіть усвідомлюючи, що розум Великого А’Туїна буде величезним, вони не сподівалися, що він буде таким повільним.

— Одна група чарівників по черзі читає його вже тридцять років, — продовжував Ринсвінд. — Все, що вони досі довідалися, — це той факт, що Великий А’Туїн з радістю очікує на якусь подію.

— Яку?

— Хтозна...

Якийсь час вони мовчки їхали суворою місцевістю, де на шляху з обидвох боків їм траплялися велетенські вапняки.

Врешті Двоцвіт сказав:

— Знаєш, ми повинні повернути назад.

— Слухай, завтра ми дістанемося до Смарла, — сказав Ринсвінд. — Нічого поганого з ними тут не станеться, я не розумію, навіщо так...

Він розмовляв сам зі собою.

Двоцвіт розвернув коня і скакав назад, демонструючи у верховій їзді усю майстерність мішка з картоплею.

Ринсвінд, не злазячи з коня, глипнув вниз на дорогу. Багаж не зводив з нього погляду.

— І на що ти отак витріщаєшся?