Читати книгу - "Любові полум’я"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ваша решта, — до столика, за яким вона пила негазовану мінералку підійшла офіціантка.
— М-гу, — вона навіть не глянула у її бік.
Тетяна втомилася подумки переживати вчорашній вечір. Її знову починало трусити. У цьому ж кафе два місяці тому зустрілася з Машкою через стільки років після закінчення університету. Не випадково. Перед цим побувала в офісі "Пані Оляни".
Вирішивши знайти свою давню подругу, вона першим ділом подалася до її колишнього місця проживання.
— Доброго дня! — вітається дівчина років двадцяти п’яти, що сидить за офісним столом і працює з якимись документами. — Чим можу вам допомогти?
— Добридень, — відповідає Тетяна із здивуванням розглядаючи бедлам, що царює у так званому офісі. — Я розшукую одну людину, Марію Варгу. Вона раніше жила у цій квартирі. Років п’ятнадцять тому. Чи ви часом не знаєте куди поділися попередні власники?
— Вибачте, але я тут не так давно працюю. Займаюся виключно бухгалтерією, тож мені нічого не відомо, — пояснює дівчина, не підводячи очей від паперів.
— Шкода. А окрім вас тут більше ніхто не зміг би мені допомогти? — перепитує Тетяна.
— На жаль. Я тут одна. У нас мережа магазинчиків у різних торговельних центрах. А тут — головна контора. Та окрім мене і пані Оляни — власниці сюди ніхто не заглядає.
— Тоді чи не могли б ви поцікавитися у своєї господині? Я приїхала аж з Зимної Води.
— Вона дуже не любить коли її зайвий раз турбують, — бухгалтер заперечливо хитає головою. — Тільки, якщо вона сама сюди передзвонить.
— Тоді я вам залишу свою візитку, — Тетяна викладає картку зі своєї вкритої стразами сумочки на стіл.
— Добре, — дівчина ховає візитівку в шухляду.
Таня із розчаруванням спускається східцями однотипної панелі у Зубрі. Тепер залишається одне: іти до когось чужого за допомогою, або… покластися на долю? Ні, це не для неї. Ні сидіти, склавши руки, ані світитися будь-де. Львів — велике село. Та й узагалі світ тісний. Це — ризик. Може довіритися тільки близькій людині. Що ж, доведеться розшукувати Машку через її село. До Тухлі недалеко… Заводить своє авто.
— Алло? — Таня здивована невідомому набору цифр на дисплеї.
— Танька? Богуцька, це ти? — весело пищить трубка, назвавши її дівоче прізвище.
— З ким я розмовляю? — стримано-холодно запитує.
— Ти що, вже мій голос забула? А ще шукала Марію Варгу…
— Машка! — нарешті здогадується Тетяна. — А мені сказали…
— Так треба. Там сидить дуже добре навчена дівка. Знає, кому що казати і кого підпускати до тіла, — пояснює подруга. — У тебе якась справа? Чи ти так, по старій пам’яті?
— Як у тебе з часом? — дипломатично ставить запитання.
— Якраз звільнилася. Я — в центрі, на початку Личаківської.
— Чудово. Давай через півгодини "На Соборній", навпроти Галицького. Знаєш? — пропонує Таня.
— Ну, ти даєш! У кафе, біля пам’ятника Данилові, через півгодини. Все, давай!
Поки Таня паркується біля обумовленого місця, помічає серед відвідувачів закладу ефектну жагучу брюнетку із вбивчим макіяжем. Великі зелені очі густо підведені вугільно-чорним олівцем. Вії — довжиною у півпальця, бордова помада на губах і нарощені нігті у тон. Епатажні малинові туфлі на шпильці яскраво вилискують, підкреслюючи елегантність дорогого білого брючного костюма. Вона!
— А ти змінилася, Машко! — зауважує Тетяна після привітань і щирих обіймів.
— Подобається? Не заздри, ти теж — очей не відірвати. Зрештою, ти завжди у нас була екстра-класу.
І летять, як дельтаплани, спогади про школу і про стрімкі п’ять років на біофаку. Теревенять про все, сміються і тішаться, наче діти, спільній зустрічі.
— А потім? Чим ти зайнялася після вручення диплому? — цікавиться нарешті Тетяна.
— Пішла працювати в Інститут мікробіології. Ти знаєш, на Зеленій, — відповідає Машка, затягуючись цигаркою.
Дамська сигарета в її тонких з довгими нігтями пальцях виглядає привабливо, як у рекламі.
— Але недовго, десь рік чи півтора… Потім захворіла моя бабуся і зажадала моєї присутності. Я змушена була усе кинути. І поїхала в гори. Бабця була при смерті півроку, — напівжартома повідомляє подруга. — Тобто, вона вже відчувала свій кінець і мусила завчасно мене попередити. І за цей час передала мені усі свої знання. Ти ж пам’ятаєш, ким вона була. Після похоронів батьки переїхали в Тухлю. А я почала приймати у нас на квартирі людей. Назвалася пані Оляною, ворожила та торгувала оберегами.
— А ти не схожа на традиційну ворожку, — з усмішкою зауважує Таня.
— Ну, по-перше я не ворожка, — ніби ображається Марія. — Я — карпатська мольфарка. А по-друге, менше дивись телевізор. Будеш і здоровіша, і часу побільшає.
— Напевно, ти права. З телевізором — це просто засада. Живу у ньому.
— Я знаю про що говорю. Отже, спочатку це мені навіть подобалося, — продовжує відьма: — практично нічого не робиш, а гроші течуть, як ріка. Але то — омана. Втомлюєшся від безперервного потоку людей, які як макарони, буквально виснуть на тобі і просять розв’язати усі їхні проблеми. Працювати над собою ніхто не хоче! Їм кажеш більше молитися, хоча б іноді заходити до церкви, не заздрити, не робити пакостей, підлості… Та де там! Все одно… Один Господь Бог знає скільки гидоти носять у собі люди, а потім дивуються звідки у них беруться нещастя і біди. Таню, я так втомилася боротися з тими нечистотами, що вже хотіла закинути все і повернутися на село цілющі трави збирати. Думала буду тільки за рахунок цілительства жити. Я ж і диплом народного цілителя маю.
— Справді? Ну, ти молодчина, Машо. То тебе свідомо батьки віддали на біофак? Бо у моїх просто був знайомим декан, от і запхали.
— Ну, нарешті зізналася! Мені це давно відомо, — оскалюється білими великими, майже як у коня зубами, відьма. — А я тобі тоді не брехала — хотіла, щоб ми разом вчилися, от і пішла. А вийшло, що не випадково. Та й узагалі випадковостей у житті не буває. Усе — система.
— То ти тепер — цілителька?
— Еге ж, людських доль. Ось і ти до мене не просто так в офіс зайшла. Чоловік відбився від рук…
Тетяна аж здригається. Її тілом пробігає холодок і стає якось не по собі від Марійчиної обізнаності.
— Не тремти. Довірся мені. Якщо знайшла мене, то я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.