Читати книгу - "Любові полум’я"

купа якихось зовсім не зрозумілих Тетяні ознак мали гарантувати їй здійснення привороту. Боялася? Вже ні. Їй набридло робити масу різноманітних безрезультатних зусиль відтоді, як її подруга взялася допомогти повернути чоловіка. Жалкувала, що не наважилася зробити цей крок одразу. Хоча Тетяну усе ще лихоманило, та вже принаймні не нудило. Коли повернулися з Карпат, до ранку не стулила повік. І надірвала собі весь шлунок.

— Ваша решта, — до столика, за яким вона пила негазовану мінералку підійшла офіціантка.

— М-гу, — вона навіть не глянула у її бік.

Тетяна втомилася подумки переживати вчорашній вечір. Її знову починало трусити. У цьому ж кафе два місяці тому зустрілася з Машкою через стільки років після закінчення університету. Не випадково. Перед цим побувала в офісі "Пані Оляни".

Вирішивши знайти свою давню подругу, вона першим ділом подалася до її колишнього місця проживання.

— Доброго дня! — вітається дівчина років двадцяти п’яти, що сидить за офісним столом і працює з якимись документами. — Чим можу вам допомогти?

— Добридень, — відповідає Тетяна із здивуванням розглядаючи бедлам, що царює у так званому офісі. — Я розшукую одну людину, Марію Варгу. Вона раніше жила у цій квартирі. Років п’ятнадцять тому. Чи ви часом не знаєте куди поділися попередні власники?

— Вибачте, але я тут не так давно працюю. Займаюся виключно бухгалтерією, тож мені нічого не відомо, — пояснює дівчина, не підводячи очей від паперів.

— Шкода. А окрім вас тут більше ніхто не зміг би мені допомогти? — перепитує Тетяна.

— На жаль. Я тут одна. У нас мережа магазинчиків у різних торговельних центрах. А тут — головна контора. Та окрім мене і пані Оляни — власниці сюди ніхто не заглядає.

— Тоді чи не могли б ви поцікавитися у своєї господині? Я приїхала аж з Зимної Води.

— Вона дуже не любить коли її зайвий раз турбують, — бухгалтер заперечливо хитає головою. — Тільки, якщо вона сама сюди передзвонить.

— Тоді я вам залишу свою візитку, — Тетяна викладає картку зі своєї вкритої стразами сумочки на стіл.

— Добре, — дівчина ховає візитівку в шухляду.

Таня із розчаруванням спускається східцями однотипної панелі у Зубрі. Тепер залишається одне: іти до когось чужого за допомогою, або… покластися на долю? Ні, це не для неї. Ні сидіти, склавши руки, ані світитися будь-де. Львів — велике село. Та й узагалі світ тісний. Це — ризик. Може довіритися тільки близькій людині. Що ж, доведеться розшукувати Машку через її село. До Тухлі недалеко… Заводить своє авто.

— Алло? — Таня здивована невідомому набору цифр на дисплеї.

— Танька? Богуцька, це ти? — весело пищить трубка, назвавши її дівоче прізвище.

— З ким я розмовляю? — стримано-холодно запитує.

— Ти що, вже мій голос забула? А ще шукала Марію Варгу…

— Машка! — нарешті здогадується Тетяна. — А мені сказали…

— Так треба. Там сидить дуже добре навчена дівка. Знає, кому що казати і кого підпускати до тіла, — пояснює подруга. — У тебе якась справа? Чи ти так, по старій пам’яті?

— Як у тебе з часом? — дипломатично ставить запитання.

— Якраз звільнилася. Я — в центрі, на початку Личаківської.

— Чудово. Давай через півгодини "На Соборній", навпроти Галицького. Знаєш? — пропонує Таня.

— Ну, ти даєш! У кафе, біля пам’ятника Данилові, через півгодини. Все, давай!

Поки Таня паркується біля обумовленого місця, помічає серед відвідувачів закладу ефектну жагучу брюнетку із вбивчим макіяжем. Великі зелені очі густо підведені вугільно-чорним олівцем. Вії — довжиною у півпальця, бордова помада на губах і нарощені нігті у тон. Епатажні малинові туфлі на шпильці яскраво вилискують, підкреслюючи елегантність дорогого білого брючного костюма. Вона!

— А ти змінилася, Машко! — зауважує Тетяна після привітань і щирих обіймів.

— Подобається? Не заздри, ти теж — очей не відірвати. Зрештою, ти завжди у нас була екстра-класу.

І летять, як дельтаплани, спогади про школу і про стрімкі п’ять років на біофаку. Теревенять про все, сміються і тішаться, наче діти, спільній зустрічі.

— А потім? Чим ти зайнялася після вручення диплому? — цікавиться нарешті Тетяна.

— Пішла працювати в Інститут мікробіології. Ти знаєш, на Зеленій, — відповідає Машка, затягуючись цигаркою.

Дамська сигарета в її тонких з довгими нігтями пальцях виглядає привабливо, як у рекламі.

— Але недовго, десь рік чи півтора… Потім захворіла моя бабуся і зажадала моєї присутності. Я змушена була усе кинути. І поїхала в гори. Бабця була при смерті півроку, — напівжартома повідомляє подруга. — Тобто, вона вже відчувала свій кінець і мусила завчасно мене попередити. І за цей час передала мені усі свої знання. Ти ж пам’ятаєш, ким вона була. Після похоронів батьки переїхали в Тухлю. А я почала приймати у нас на квартирі людей. Назвалася пані Оляною, ворожила та торгувала оберегами.

— А ти не схожа на традиційну ворожку, — з усмішкою зауважує Таня.

— Ну, по-перше я не ворожка, — ніби ображається Марія. — Я — карпатська мольфарка. А по-друге, менше дивись телевізор. Будеш і здоровіша, і часу побільшає.

— Напевно, ти права. З телевізором — це просто засада. Живу у ньому.

— Я знаю про що говорю. Отже, спочатку це мені навіть подобалося, — продовжує відьма: — практично нічого не робиш, а гроші течуть, як ріка. Але то — омана. Втомлюєшся від безперервного потоку людей, які як макарони, буквально виснуть на тобі і просять розв’язати усі їхні проблеми. Працювати над собою ніхто не хоче! Їм кажеш більше молитися, хоча б іноді заходити до церкви, не заздрити, не робити пакостей, підлості… Та де там! Все одно… Один Господь Бог знає скільки гидоти носять у собі люди, а потім дивуються звідки у них беруться нещастя і біди. Таню, я так втомилася боротися з тими нечистотами, що вже хотіла закинути все і повернутися на село цілющі трави збирати. Думала буду тільки за рахунок цілительства жити. Я ж і диплом народного цілителя маю.

— Справді? Ну, ти молодчина, Машо. То тебе свідомо батьки віддали на біофак? Бо у моїх просто був знайомим декан, от і запхали.

— Ну, нарешті зізналася! Мені це давно відомо, — оскалюється білими великими, майже як у коня зубами, відьма. — А я тобі тоді не брехала — хотіла, щоб ми разом вчилися, от і пішла. А вийшло, що не випадково. Та й узагалі випадковостей у житті не буває. Усе — система.

— То ти тепер — цілителька?

— Еге ж, людських доль. Ось і ти до мене не просто так в офіс зайшла. Чоловік відбився від рук…

Тетяна аж здригається. Її тілом пробігає холодок і стає якось не по собі від Марійчиної обізнаності.

— Не тремти. Довірся мені. Якщо знайшла мене, то я