Читати книгу - "Любові полум’я"

— А давайте, Віоло, проведемо цей вечір у мене на терасі, — несподівано запропонувала акомпаніаторка, коли вони пройшовши кілька вуличок, збиралися розійтися по своїх нічних прихистках. — Я пам’ятаю, що ми планували зробити це завтра, але що нам заважає випити горнятко чаю-латте ще й сьогодні?!

— Гарна пропозиція, тим пак я знаю смак лише кафе-латте, — одразу погодилася Віола, якій уже давно бракувало домашнього затишку. — Але я зараз зовсім не готова. Усі сувеніри і подарунки залишилися у номері. Хіба що ми спочатку заскочимо туди?

— Не може бути й мови про якісь сувеніри, — заперечила Оксана і з усмішкою додала: — А завтра я від них не відмовлюся.

Випускниця Київської консерваторії Оксана, вийшовши заміж за австрійського інженера-електрика, до того ж шанувальника класики, ніяк не сподівалася на те, що він наполягатиме, аби його дружина полишила музикування і зайнялася домашнім господарством, дітьми і постояльцями сімейного готелю в Інсбруку. Певний час, що розтягнувся на кілька років, українська дружина й справді намагалася забути свій фах, репитируючи не етюди Шумана і Шопена, а тренуючи пальчики у цілоденних приготуваннях їжі для гостей їх шале. Тяжка та не гідна перспективної піаністки праця вбила у ній не тільки кохання до молодого чоловіка, а й будь-яке бажання народжувати йому ще й дітей. Тому вона із військовою готовністю відгукнулася на пропозицію колишньої співвітчизниці і давньої знайомої дати кілька концертів в одному із Віденських альтест-хаймів — будинках перестарілих. А потім Оксана набралася сміливості і пройшла конкурс на концертмейстра у Віденську консерваторію.

— Згодом я розлучилася із Губертом, з тріском витиснувши з нього міні Нісана, на якому робила закупки, — продовжувала повість свого австрійського життя Оксана. — І винайняла це студіо під небом.

— Якщо не звертати уваги на безліч флюгерів, то можна відчути себе вдома, у Львові, — зауважила Віола.

Мансардна квартирка піаністки виходила вікнами на червоні черепичні дахи міста. Безліч дахів і внутрішніх подвір’їв… Доглянутих, чистеньких і гарно облаштованих. З кожного балкончика звисали сонцезахисні маркізи, у горщичках росли квіти…

— Знаєш чого тут бракує? — раптом запитала Оксана. — Котів. Вдома їх не перелічити. А тут ти можеш побачити одну-дві кішечки. Та й ті сумирно спостерігатимуть за тобою з вікна, ніколи не надоумившись вистрибнути з нього і прогулятися цими дахами. Таке враження, що навіть тварини тут усвідомлюють правило "ordnung und gezezt".

— Хіба ж це погано? Мені здається ти саме за цим тут і залишилася…

— Я сюди приїхала за своїм коханням. Це — передусім. А те, що жити за правилами значно легше, ніж коли так, як у нас, я заперечувати не буду. Знаєш, Віоло, я так хочу додому, до Києва, на Хрещатик, на Дніпро, але… Навряд чи я змогла б там звикнути після стількох років проведених тут, де я маю достойну оплату праці, займаюся улюбленою справою. Сама знаєш, які у нас ставки для концертмейстрів, — болісно вимовила Оксана. — Моя колишня однокурсниця і подруга пнеться зі шкіри, щоб сяк-так вижити з дитиною після розлучення… Відомо, що "немає пророка у Вітчизні", тому спочатку закордон, а тоді лише рідна Україна визнає свої таланти. Можливо я колись і повернуся, але тільки з лавровим вінком на голові.

— Ну-ну, як Басков! — підколола Віола.

— Ні, я не збираюся змінювати своє амплуа з класики на клоунаду. Вокалісти роблять це вимушено, сама знаєш. Якщо є можливість засвітитися тут… Так відбувається і з письменниками, і з художниками та музикантами. І більшість із них залишаються, прикрашаючи інші нації, інші культури. А як же наша, українська? Тут уже все відбулося, тут усе вже більше схоже на самодіяльність, аніж на високе мистецтво, хоча рівень виконання практично недосяжний. Тому й хапають наші перлини, наш генофонд. І ми їдемо. Але ж нам шкода і болісно покидати рідні оселі, і батьків і дітей.

— У тебе залишились в Києві батьки? — поцікавилася Віола.

— Так. І брат зі сім’єю. Та усі вони далекі від мистецтва люди. Батько з братом мають свою консалтингову фірму, тож… їм нормально. А я б не хотіла жити там за їх рахунок, мені це гидко. Вони мене розуміють. І повертатися не заохочують. Та й коли на Заході платять пристойну зарплатню, оцінивши твій талант і заслуги, то хіба ж ти повернешся у забуту Богом і людьми Вітчизну? До кого та й по що?! Щоб скнидіти на мізерну ставку чи півтори і підробляти усілякими вимотуючими "халтурками", або давати приватні уроки байдужим до мистецтва дітям успішних бізнесменів? Звісно, що додому уже ніхто не повертається. Ковтнувши свободи, яку дають високі гонорари, нарешті навчившись поважати себе за себе ж самого, насолоджуючись комфортабельністю і надійністю постіндустріального західного суспільства, жоден нормальний чоловік, а не те щоби тільки українець, не повернеться туди, де все з ніг на голову. Де за усе треба платити потрійну платню: за медицину, за навчання, за послуги бюрократів у державних коридорах, за неекологічно "чисту" їжу…

— Ти не уявляєш: минулого року капуста коштувала нарівні з бананами і апельсинами, — зауважила Віола.

— Ну, от парадокс! І тільки за твою роботу тобі ніхто нічого не платить. Бо те, що платять, назвати грошима язик не повертається! Так, тільки щоб два рази добре у супермаркет піти. Тому усі і пнуться на Захід. А особливо люди мистецтва. Бо насправді нам байдуже те, хто слухає, головне, щоб публіка була вдячною і розуміючою. Щоб музикантові не снилися моторошні сни про пройдений життєвий шлях невизнаного генія.

— О, так. А от отримуючи високі гонорари, не обов’язково почувати себе exstraordinary, — підхопила співрозмовницю Віола. — Достатньо й того, що можеш собі багато чого дозволити. В нас же обов’язково треба бути генієм, але при цьому ледь виживати на копійки і скаржитися на своє нікчемне існування, щоб усі співчували і нарікали на українську недолю. І де та правда?! Певно у тому, що "якщо ти хочеш бути щасливим, то будь ним".

Цим гаслом, запозиченим з біблейського "людина — коваль своєї долі" і стала керуватися Віола. Вона хапалася за хвіст удачі і не озиралася назад. Фортуна — дама примхлива і любить тільки тих, хто прагне бути її фаворитом.

Вони ще довго сиділи, як давні добрі подруги, згадуючи успішних музикантів, що заявили про себе на Заході, більшість з яких виявилися спільними знайомими: Нетребко, Співаков, Лук’янець…

Марія Варга

Учора здійснили з Машкою обряд. Повне місячне затемнення, тринадцятий день циклу і ще