Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

Марфа не почула кроків, і голос Ізидора змусив її здригнутися:

― Бабусю!

Хлопець кликав її, як малі діти, котрими вона опікувалась першою. Ті діти, по яких завжди приходили не дуже молоді жінки, які у тому світі могли ще стати матерями. Ізидор сидів цілими днями в своїй кімнаті, хоч надворі була весна в розпалі. Казав, що його засліплює сонце і через те болить голова.

― Бабусю, хто то був?

― Старий чоловік, та ще й сліпий, бідака.

― А. а… ― розчаровано протягнув Ізидор,

― Почекай, синку…

― Щось треба допомогти?

― Принеси води.

― Добре, ― кивнув Ізидор і побіг виконувати прохання.

Уява Марфи поставила поруч прибульця, чиє тіло згризли час і нещастя, і молодого хлопця. Серце її переважило на терезах болю у бік хлопця, якого має вилікувати час, але з часу ― недбайливий лікар. Минула осінь, зима, вже весна в повному цвіту, а гарячка Ізидора не спала. Усе озирається він на браму: може, прийде та, кого він загубив, щоб міг торкнутись її рукою і зазирнути в очі. Бо тут лише тінь її блукає в темряві по кімнаті, часом зітхає, часом кличе його. І Марфа мала б сказати йому, Марфа, яка пізнала сотні людських доль, що повторювалися:

― То не Настуня, то сумління твоє плаче і кличе тебе. Не шукай його, не озирайся… Я не хочу бачити ран твоєї душі.

Але вона нічого не сказала. Куди пішов би цей хлопець, що й досі вважає, ніби перебуває в тому світі? Він міг би жити у ямі, вирваній бомбою, чи під мостом, бо Притулок був для нього лише притулком тіла. Бачила Марфа й таких байдужих, і не одного, але ніхто з них не кликав її «бабусю», не тулився до неї серцем, наче курчатко до квочки, коли на землю падає тінь яструба.

I, певно, так мало бути. Хтось інший скаже Ізидорові слова, що стануть гіркими ліками для нього. Зрештою, Марфа не бажала цього. Коли вона дивилася в очі Ізидора, їй здавалося, що його божевілля ― це мудрість. Вона ніби тонула в його очах. Це траплялося з кожним, хто хоч трохи наближався до Ізидора. Він затуляв собою все і змушував кожного переживати його втрату. Може, тому пішов Лікар, чия душа майже йому не належала.

Марфа теж піддавалася чарові хлопця, забуваючи про небезпеку. Розпач, чекання, туга не знаходили у ньому виходу. Як же міг Притулок відчинити йому ворота руками Антона? Які ліки він мав для Ізидора? Терпіння? Час? Спокій? Ці млини, які перемелюють найбільше людське горе. Чи дім, втрачений ним, золоте дитинство? Але в таких, як Ізидор, дім став пусткою, а дитинство ― одвічним тягарем, якого вони не можуть позбутися, Ізидор не помічав, що Лікар покинув Притулок, а Джон Сміт пересиджує цілі дні на горі, й тільки голод його змушує сходити вниз. Про нього зараз і йтиме мова. Дві сили боролись у його душі: сила покаяння і сила прощення. Якби він поклав їх на шальки терезів, жодна з них не переважила б іншої: кривда, яку йому заподіяли, і кривда, яку заподіяв він. Хоча Джон Сміт убивав убивць і сам міг стати коли-небудь жертвою, щоб здійснився Закон Рівноваги, Мадонна дала йому інший шанс.

Мешканцям Притулку таке виокремлення божественної суті здавалося дивним і не зрозумілим. Вони мали в собі її частинку, але ніколи не уявляли її поза чи над собою. Щоправда, у часи, коли всюди панувало ідолопоклонство, навіть у Притулку були храми. Нині від них залишилися самі руїни. Це сталося тому, що цей цикл завершився, віджив себе.

Кожен прибулець на початку шукав безпеки, а не спасіння. Щоб почуватися справді в безпеці, потрібно оновити кожну клітинку свого тіла, щоб тебе ніхто не впізнав у тому світі й не повернув знову в рабство. А таке бувало, коли Притулок лише створював власний образ: повернувшись дочасне у той світ, людина зазнавала ще більших нещасть, втративши вакцину проти них. Через те Притулок занепадав, поростав руїнами, хоч і тоді у ньому можна було знайти грядочку з городиною, комин, з якого підіймався дим, а на ґанку ― чистенького доброзичливого котика. Бо навіщо Притулкові марнославні палаци, які не додають людині гідності, а роблять її рабом? Людині, чиє життя має текти як струмок, зі Сходу на Захід.

Джон Сміт цієї першої весни у притулку переживав нелегкі часи. Він сподівався, що в житті настануть якісь зміни. Не чекав допомоги ззовні. Ще тоді, коли він переховувався у цементному містечку, навчився тримати язик за зубами. Джон Сміт ніколи не мав друзів: у тому світі легко було наразити ся на зраду. А в Притулку він не бачив нікого, хто б, викликавши його на відвертість, допоміг забути минуле. Надмірна обережність супроводжує тут кожного, хто починає жити у Притулку.

Важко звикати до миру, коли ти повернувся з війни.

З гори Джон Сміт бачив ознаки життя: дим із димарів, будиночки, шляхи, часом людей, схожих на мурашок. Серед них могли бути й ті, хто, подібно до нього, прагнув пізнати радість. Але також і ті, хто колись ховався від нього, його колишня не впіймана здобич. Якби вони зустрілися, сталося б щось жахливе: Притулок втратив би сенс. Ніхто не заглядав так глибоко в душу Джона Сміта, щоб підтвердити чи заперечити ці побоювання. У Притулку немає ні учнів, ні наставників, ні володарів, ні підданих. Є лише Писар Східних Воріт і Писар Західних, які відчиняють двері, нічого не питаючи, бо кожному, хто стукає у ті двері, слід відчинити.

Хоча Джон Сміт і не відважувався поки що спуститись у Долину й піти дорогами Притулку, він і гадки не мав жити на горі відлюдником. Гора не належала йому так само, як і будь-що, Єдине, з чим він не міг би розлучитися, це з образом Мадонни. Вона стала для нього матір’ю і сестрою, яких він ніколи не мав, і, певно, сама стомилася блукати незатишними просторами неба і землі. Але, як тільки він починав зводити для неї дім, стіни розсипалися. Отоді Лі розповів йому історію Сізіфа, чоловіка, що мусив без упину котити камінь на гору, бо насмілився покепкувати з богів. Джон Сміт здвигнув плечима:

― Це не про мене.

― Звісно, не про тебе, ― погодився Лі. ― Усе, що трапилося з тобою, ― тільки твоє.

Джон Сміт не