Читати книгу - "Писар Східних Воріт Притулку"

зітліла, вона оновиться рано чи пізно у тому або цьому світі, якщо виникне у ній потреба. Книги ― це Фенікси, вважав Лі і для втіхи запускав у небо паперових феніксів, що виглядали дуже пишно під вечір, коли сонце зменшує силу. Але не тому Лі опікувався Бібліотекою, так само, як Антон опікувався Східними Воротами, лагодячи тріщини у мурі, змазуючи дьогтем завіси. То була лише зрима суть їхніх справ.

Насправді дотепний, усміхнений Лі належав небу. Таких на його батьківщині називали безсмертними, а в Притулку навіть Старий не пам’ятав, коли Лі з’явився вперше. Той міг зникати на багато років, а потім несподівано, але вчасно, повертатися до своєї Бібліотеки. І вона одразу оживала, змінюючись на очах. Одразу знаходилася потрібна книжка, наче пташка перепурхувала з полиці до рук. Лі запарював чай, розчиняв навстіж вікна і йшов провідувати сусідів з незмінним щигликом на плечі. А тим часом з неба спускалася хмарка і наповнювала ставочок водою, у якій плавали золоті рибки. Чи ж не був це доказ толерантності Притулку? Хто ж іще оминав Східні й Західні Ворота, ніби їх не існувало? Ніхто. Якби таких, як Лі, було багато. Притулок перестав би існувати, і хтось не зміг би пройти єдиний шлях порятунку.

Не тільки зрима, а й незрима суть Бібліотеки потребувала опіки. Комусь потрібно було розмовляти з книгами, щоб вони не почували себе самотніми.

Цього погожого весняного полудня Лі годував рибок крихтами і вже хотів заграти їм на флейті, коли почув дзвоник від Воріт. Він на мить завмер, а тоді сказав рибкам:

― Даруйте, зараз не можу грати!

Руки його наче ослабли, а подих став, як у звичайного смертного, що через хвилювання чув биття власного серця.

Безмежно вільний, як небесний птах, Лі потребував Притулку не менше, ніж той його. То була загадка, що мала безліч відповідей, але тому ― жодної. Більшість людей жила у вигаданому кимось світі, але такі, як Лі, жили у вигаданому ними самими лише для себе. І вони могли зрозуміти одне одного, бо всіх чекало одне закінчення ― їхній світ мав скінчитися разом із ними.

Лі добре усвідомлював небезпеку, яка чигала на Писаря Східних Воріт Притулку. Чекання висушує серце, як вітер ― росу. І те, що він не міг бути кимось іншим, лише самим собою, робили Антона нерішучим.

Ті, хто виходить через Західні Ворота, уже не потребують досконалості. Досконалість ― небажана ніде, вона гірша за смерть. Але ті, що вирушають на Захід, мріють про неї. Можливо, Лі колись виходив через Західні Ворота і бачив обличчя Писаря, що опікується їхньою зримою і незримою суттю. А то звідки він знав би про це?

Лі пішов до Бібліотеки, полишивши рибок доїдати крихти, а щиглика літати в садку. З вікна він побачив старого чоловіка, наче вкритого попелом зі спаленої домівки. А ще він помітив, що старий не бачить. Мабуть, осліп, побачивши колись таке, від чого душа його і зір оповилися найчорнішою темрявою. Лі заплющив на мить очі, щоб відчути цю темряву А потім глянув на Антона, щоб побути ще й Писарем Східних Воріт, відчувши, як наповнюється нехіттю, як усе його єство бунтує проти страждань і безнадії. Але й це тривало лише мить. Лі повернувся до себе.

Писар Східних Воріт ступав нога в ногу зі старим, зосередившись на тому, щоб допровадити його туди, де закінчуються повноваження Писаря. Він не міг, як Лі, злетіти до хмар й простежити увесь шлях прибульця. Лише Лі зумів увібрати в себе істоти, краєвиди, явища, думки і залишити при цьому вдосталь порожнечі, без якої не може існувати світ. Навчити цьому він не міг, бо це вчення приходить раптово, ніби спалах світла. Та й не триває довго: як найчистіше джерело, замулюється. Або ти йдеш, а досконалість залишається тому, хто йде слідом.

Якось пробудження настало для Лі, коли він побачив ранок після дощу, увесь залитий золотавим світлом, краплину роси на листку, яка поволі зникає від сонячного променя. Але таке можна собі уявити. Треба було ще увійти в цей ранок, ступити на прохолодну вологу землю, злитися з буттям, щоб із душею відбулося те, що з тілом: вона змила із себе пил і бруд. Тіло й душа, почуття і розум більше не розірвані, їх не можна розділити. Це ― як гра на флейті: ритм дихання творить музику однаково приємну деревам, квітам, золотим рибкам і навіть людині.

Тим часом сліпий прибулець з Антоном поволі віддалялися. Антон уподібнювався тому, кого провадив, і, здавалося, був слабшим за нього: повільна хода, схилені плечі, готовність піти в небуття щомиті. «Що ж, ― подумав Лі, струшуючи із себе невидимий пил безнадії й приреченості, ― ні горе, ні радість не можуть існувати одне без одного. Але так не повинно бути». Лі обернувся до книжок, які шукали істину, але ніколи її не знаходили. А він служив їм у країні, що починалася від сходу сонця і закінчувалася його заходом. Бо Притулок і вимірюється не простором, а часом. Зовсім небагато мине часу, коли Лі покине Притулок, щоб повернутися туди аж тоді, коли не залишиться нікого, хто б пам’ятав його.

Коли люди живуть разом надто довго, їхні душі втомлюються і вони починають живитися одна одною. Може, саме тому люди помирають?..

…Стара Марфа підіймає дерев’яне віко скрипі, виймає звідти чисту, хоча й стару, чоловічу сорочку. Коло коміра пливуть два струмки вишивки, чорний і червоний, геть вибляклі. Так, думає вона, ця підійде. Його одежа годиться хіба на ганчір’я, а ще ліпше її спалити. Знаходить штани, а на самому споді повстяні капці, м’які й приємні для втомлених, зранених ніг. Вона знає, що таке йти пустелею, вона знає, як це слухати вдень і вночі плач покинутих напризволяще душ, що означає залишати тих, чиє життя відміряне і відрізане, а нитка твого тягнеться безконечно. У щасливих життя коротке, у нещасливих ― довге, старенький. Єдине, що я можу для тебе зробити, це розповісти свою історію, яка, наче дві краплі, подібна до твоєї. Старечі історії завжди закінчуються однаково: безпомічністю, самотністю, мовчанням, зраненим серцем. Я нагрію води, прикладу до ніг цілюще зілля. Ти матимеш дах над головою, кашу для свого беззубого рота, теплу піч взимку і влітку. Поки я поратимусь, ти дріматимеш і зберігатимеш у собі життя. Воно потрібне тобі, щоб приєднатися колись до душ, котрі жалібно плакали, проводжаючи тебе через пустелю. Вони чекають на тебе: їм холодно і порожньо,