Читати книгу - "Історик"

— Якщо так, тоді ми сходимо, — сказав він.

Нові переговори були більш вдалими, ніж сподівалася його команда, і останнім часом деякі зморшки на батьковому чолі розгладились.

Тому ранком третього дня, забувши про дипломатичні формулювання, підготовлені день тому, ми сіли в автобус. Ми об’їхали озеро, наблизилися до замку, потім вийшли й стали сходити на вершину. Замок був збудований із коричневого каменю, схожого на безбарвні кості, акуратно з’єднані разом після ушкодження. Коли ми пройшли через перший прохід, що вів до палат (як я подумала), у мене подих перехопило: крізь свинцеве вікно я побачила озеро — за тисячу футів під нами воно сяяло, відблискуючи білим світлом на сонці. Замок, здавалося, чіплявся за край обриву, тримаючись «на волосинці». Жовто-червона церква внизу на острові, човен, що плив до острівців ніжних жовто-червоних квітів, велике блакитне небо — усе це, мабуть, захоплює багатьох туристів.

Стіни замку стерлися за вісім століть, а алебарди, багнети й сокири у кожному куті увесь час загрожували звалитися, варто було їх лише торкнутися, але цей замок був суттю озера. Перші поселенці спрямовувалися в небо, подалі від своїх солом’яних хатин біля води, і врешті-решт вони оселилися тут, поруч з орлами, під владою єдиного феодала. Навіть так грубо відреставроване, це місце дихало старовиною. Я відвернулася від вікна, пішла в сусідню кімнату й побачила там труну з дерева й скла, у якій лежав кістяк маленької жінки, що вмерла задовго до Різдва Христового. Бронзова візерункова мантилья прикривала її тріснуту грудну клітку, бронзово-зелений перстень спадав з її кістлявих пальців. Коли я нахилилася до віконця, щоб подивитись на неї, вона раптом посміхнулася до мене своїми темними западинами замість очей.

На терасі замку чай подавали в білих порцелянових чайниках: елегантний додаток до туристичного бізнесу. Чай був гарним, міцним, а кубики цукру в паперових пакетиках, як не дивно, були свіжими. Батько зчепив руки над чавунним столом так міцно, що в нього аж кісточки на пальцях побіліли. Я подивилася на озеро й налила йому ще чашку чаю.

— Дякую, — сказав батько. У його очах був якийсь біль. Я знову помітила, яким утомленим і худим він виглядав у ті дні. Може, йому варто піти до лікаря? — Поглянь, люба, — сказав він, повернувшись так, що я могла бачити тільки його профіль на тлі скелі й блискучої води. Батько замовк, а потім раптом спитав: — Ти подумаєш про те, щоб написати їх?

— Історії? — уточнила я. Серце підскочило й скажено закалатало в грудях.

— Так.

— Навіщо? — нарешті запитала я.

Це було питання дорослої людини, а не дитячий белькіт. Батько подивився на мене, а я подумала, що за всією цією утомою ховаються доброта й сум.

— Тому що, якщо ти не напишеш, доведеться писати мені, — сказав він. А потім подивився на свій чай, і я зрозуміла, що більше він про це не говоритиме.

Тієї ночі у маленькій кімнаті готелю, яка знаходилася поруч із кімнатою батька, я почала записувати все, що він розповів мені. Він завжди повторював, що в мене чудова пам’ять, занадто гарна пам’ять, як він іноді говорив.

Наступного ранку за сніданком батько сказав мені, що хотів би посидіти спокійно два-три дні. Мені було важко уявити, щоб він сидів спокійно, але я бачила темні кола під його очима, і мені сподобалося те, що він вирішив відпочити. Я не могла позбутися відчуття, що з ним щось коїться, ніби він знову тихенько мучився через щось. Але він пояснив мені це тим, що просто скучив за Адріатичним узбережжям. Ми поїхали швидким потягом повз станції, назви яких були написані латиною і кирилицею, а потім повз станції з назвами лише кирилицею. Батько навчив мене цього нового алфавіту, і я бавилася, намагаючись вимовити назви станцій, бо кожна була для мене немов кодом, що відмикає секретні двері.

Я розповіла про це батькові, й він ледь посміхнувся, відхилившись назад та поклавши книгу на портфель. Він часто відривав очі від роботи й дивився у вікно, за яким молоді люди їздили на маленьких тракторах із плугом, іноді кінь тяг візок із чимось, бабусі на городах стояли нахилившись — просапували, копали. Ми знову їхали на південь. Земля миготіла жовтими й зеленими полями, коли ми проїжджали повз них, потім до неба потяглися сірі гори, а ліворуч від нас вони переходили у блискуче море. Батько глибоко зітхнув, але це був подих задоволення, а не втомлений маленький видих, який можна було чути від нього в ці дні дедалі частіше.

Ми зійшли з потяга біля велелюдного міського ринку, і батько найняв машину, щоб поїхати крутим берегом. Ми вдвох навсібіч крутили головами, щоб бачити море з одного боку дороги: воно тяглося до обрію, обрамлене мрячним серпанком, а з іншого боку дороги до неба здіймалися голі руїни оттоманських фортець.

— Турки володіли цією землею дуже довго, — задумливо сказав батько, — вони чинили набіги з найрізноманітнішою жорстокістю, але правили досить спокійно й уміло — саме так і відбувається з імперіями, коли вони завойовують країну на кілька сотень років. Ця земля неродюча, але тут є вихід до моря. Їм потрібні були ці затоки й порти.

Місто, у якому ми зупинилися, стояло на самому березі моря. У маленькому порту рибальські човни постукували один об один на напівпрозорій поверхні води. Батько хотів зупинитися на сусідньому острові, тож він найняв човен із хазяїном — це був старий у чорному береті на потилиці. Повітря було теплим, навіть так пізно ввечері, бризки води, що долітали до моїх пальців, були свіжими, але не холодними. На носі човна я нахилилася вперед й уявила себе носовою фігурою корабля.

— Обережніше, — застеріг батько, хапаючи мене ззаду за светр.

Човняр уже підвозив нас до пірса острова, на якому розташувалося невелике село з красивою кам’яною церквою. Він перекинув мотузку через мурований стовп пірса й простягнув мені свою шишкувату руку, щоб допомогти зійти з човна. Батько заплатив йому кількома кольоровими соціалістичними купюрами, і старий торкнувся берета. Забравшись назад у човен, він обернувся:

— Це дочка? — прокричав він англійською. — Ваша дочка?

— Так, — сказав батько, здивувавшись.

— Нехай благословить її Бог, — сказав чоловік просто й перехрестив мене в повітрі.

Батько знайшов кімнати з вікнами на материк, потім ми повечеряли в одному з відкритих ресторанів біля пірса. Повільно насувалися сутінки, і я помітила над морем перші зірки.