Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Його залишили. Ось така, хлопці, історія.

Весь вагон мовчав, приголомшений почутим. Мабуть, уявляли, як самі б осліпли, або думали про красу тієї Орини. Побачив я, що про їжу та бунт уже забули, і це було добре. Розповів іще кілька історій. Потяг зупинився. Це були Сарни. Тут потяг відвели на запасну колію, де вже чекали польові кухні. До вагону одразу підбігло кілька офіцерів контррозвідки з ліхтарями, вивели мене, почали обшукувати. Всі кишені перевірили, піджак перемацали, у чоботи залізли, ледь підошву не відірвали.

— Чоботи не псуйте, ваша благородь! — попросив я.

— Мовчати!

— Слухаюсь!

Далі шукали. Потім присвітили мені ліхтарем в обличчя.

— Ану кажи, де подів гаманець пана капітана! — спитали в мене строго.

— Вибачте, не можу знати ні про який гаманець!

— Це ж ти витяг! Ти ці штучки свої з охоронного відділення облиш! Поверни гаманець!

— Та немає в мене гаманця! Трохи грошей на дорогу брав, але під час буремних подій чи то загубив, чи то розтринькав. А гаманця і не було!

Плюнули офіцери, стали перевіряти, чи не зламано двері, шукали інших слідів бунту. Але двері були цілі, нари стояли на місцях, солдати були спокійні, аж зачаровані, на відміну від усіх інших вагонів, де бунтували, щоб домогтися вечері.

Коли контррозвідка пішла, мене покликали з вагона. Підполковник, вже у віці.

— Доброго вечора, Іване Карповичу, підполковник Сініцин, начальник ешелону.

— Здравія бажаю, пане підполковнику!

— Як вам це вдалося, Іване Карповичу? У вас єдиного двері до вагона не зламані і старший вагона не побитий. Хоча панство з контррозвідки, мабуть, очікувало іншого. Он як ретельно кинулися оглядати все, а у вас у вагоні спокій.

— Довелося відволікати хлопців історіями. Людина — істота примітивна, і порожній шлунок її хвилює дуже, але потяг до див теж потужний. Вирішив розповідати про дива.

— Що ж, дякую вам, Іване Карповичу, за збереження порядку. Дасте автограф? У мене син великий ваш шанувальник.

— Залюбки, пане підполковнику.

— Можна просто Інокентій Степанович.

— Добре. Як сина звати? — журнал я підписав.

— А тепер маю честь запросити вас на вечерю. Не шик, але дещо вдалося зібрати, — він посміхнувся, я теж.

— Інокентію Степановичу, вимушений відмовити, бо воно ж недобре виходить, що з хлопцями їду в одному вагоні, а їм окремо їсти дають. Та й не личить рядовому вечеряти у компанії офіцерів. Тим більше, що ця вечеря може і для вас мати погані наслідки, якщо про неї дізнаються у контррозвідці.

— А чого вони так до вас придивляються? Вони ж навіть віз із охороною привезли, мабуть, збиралися вас арештовувати. Та не знайшли за що.

— Увага контррозвідки для мене самого велика загадка, — посміхнувся я. — Дозвольте відбути до роти?

— Так, звісно, — здається, підполковник не образився.

Я віддав честь і повернувся до хлопців, які вже желіпали кашу. Пісну та несмачну, наче собаці зварену. З голоду хлопці їли, але кривилися.

— Що, хлопці, пустенька каша? — спитав я.

— На воді, Іване Карповичу. Хоча б хліба більше дали, — поскаржилися вони.

— Ну, можна вечерю покращити, але мені допомога потрібна.

— Яка? — Це той Стьопа, який від мене по пиці отримав, тепер вислужитися хотів.

— Ось гроші, швиденько треба збігати у станційний буфет та підкупити їжі, яка буде. На двадцять рублів. Але умова така, що спиртного не брати!

— Зробимо, Іване Карповичу!

Зі Стьопою троє хлопців пішло. Одного я попросив листа до пошти вкинути. Лист був моєму знайомому з Києва. Я попросив знайти домашню адресу капітана Корякіна і відправити його дружині фотографію, яку я знайшов у потайній кишені гаманця служивого. На фотографії зображена була якась дама в негліже, що жадібно цілувала капітана. Також у конверт поклав паперовий червінець, щоб віддячити знайомому за роботу. Не сумнівався, що лист дійде до адресата, і капітана чекають важкі часи. Спочатку повний гаманець грошей зник, а потім скандал удома. І все через те, що погано поводився той капітан. А я ж хоч і найкращий сищик імперії, але теж людина. І коли мені неприємності роблять, то й сам можу відповісти. Гаманець витяг, роздивився, викинув у вікно дорогою, а гроші сховав у щілину столу. Тепер от на них пригощав хлопців.

Невдовзі Стьопа повернувся з трьома кошиками різноманітних наїдків. Я солдата обшукав і знайшов чотири пляшки хлібного вина, яке вилив на колію.

— Без спиртоузу, я сказав! Роздати харчі.

Принесене вмить розлетілося по мисках і дуже потішило хлопців, які тепер дякували і за історію, і за смачну вечерю. Невдовзі пролунав наказ «По вагонах!», і десь за півгодини потяг рушив. Хлопці розляглися по нарах і швиденько заснули. Я ж крутився з боку на бік. Не давали спокою думки про ту кляту контррозвідку.

Старовинне пруське закляття

и прибули у Вільно вночі, двері вагонів відчинили, пролунав наказ вийти. Маршові роти почали вишиковувати, сказали, що буде нічний похід. Хлопці з інших вагонів почали репетувати за їжу, але годувати поки що ніхто не думав. Мої були ситі, тільки позіхали, бо спати хотілося. Я стояв з усіма, коли почув, що мене кличуть.

— Підіпригора! Іване Карповичу! — Судячи з голосу та вимови, шукав мене офіцер. Я не знав, чи було то добре, чи погано.

— Іване Карповичу, вас кличуть! — сказали хлопці.

Ховатися сенсу не було, то я й вийшов.

— Унтер-офіцер Підіпригора прибув! — доповів у темряві якомусь чоловікові.

— Я штабс-капітан Зінов’єв із тридцять шостої дивізії. Мені наказано відвезти вас до штабу.

— Мені сказали, що відправляють на передову.

— Так, рота ваша вирушає, а ви трохи зачекаєте.

— Слухаюся. Дозвольте попрощатися з хлопцями?

— Дозволяю.

Підійшов я до роти, яка вже вся вишикувалася.

— Хлопці, для чогось мене в штаб забирають. То бувайте. Бажаю вам, щоб і кулі минули, і шаблі.

— Дякуємо, Іване Карповичу, і вам успіхів. Дасть Бог, побачимося! Чи хоч почитаємо ще про пригоди ваші!

Покрокували солдатики, а я пішов за офіцером. Нас біля вокзалу чекало авто. Штабс-капітан сів на заднє сидіння і мене запросив.

— Як доїхали, Іване Карповичу? — спитав, коли ми вже торохтіли по бруківці нічного міста.

— Та непогано, тільки от із харчами біда. Хлопців у Києві не годували,