Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Хто це з Вами? — кинув він, кивнувши на Максима, голос грубий, але з ноткою підозри.

Герман зупинився, глянув на Стража спокійно, але твердо.

— Це Максим. Паладин, — відповів він, його тон був рівним, ніби це пояснювало все.

Страж насупився, його очі обшукали Максима — від брудних чобіт до цинічного погляду.

— Паладини так не виглядають, — буркнув він, скрививши губи. — Більше скидається на Сталкера-розбійника з Пустоти.

Максим хмикнув, його очі звузились, кулак стиснувся.

— А ти, мабуть, експерт із зовнішності, так? — кинув він, голос просочився сарказмом. — Може, мені ще разок по тунелях прогулятись, щоб тобі сподобалось?

Страж зробив крок уперед, його щелепа стиснулась, рука смикнулась до зброї.

— Ти мені тут не груби, чужаку, — гаркнув він. — У Цитаделі свої правила, і я…

— Його треба пропустити, — перебив Герман, його голос став холодним і різким, як лезо. — Ми йдемо до Кольта. Це наказ, Страже. Питання є — став їх мені, а не йому.

Страж завмер, його погляд метнувся від Германа до Максима, але в очах блиснула впертість.

— А якщо я не пропущу? — кинув він, піднявши підборіддя. — Хто він такий, щоб я…

— Ти що робиш, дурню? — раптово озвався інший Страж, худий і низький, його голос тремтів від напруги. Він схопив напарника за плече. — Не бачиш, хто перед тобою? Це ж Герман, лідер "Чорної Мітки"!

Кремезний Страж закліпав, але його обличчя лишилось упертим.

— І що з того? — буркнув він. — Усіх перевіряємо, правила є правила.

Герман зітхнув, його терпець увірвався. Він ступив ближче, його тінь упала на Стража, голос став тихим, але важким, як удар молота.

— Хто твій головний, Громило? — кинув він, його очі звузились. — Передай віддання від Командора: якщо ще раз ослухаєшся, будеш чистити тунелі до кінця життя.

Страж відсахнувся, його впевненість тріснула, але він ще спробував щось буркнути. Герман не став слухати — різко відштовхнув його плечем, броня клацнула об броню, і рушив далі, жестом покликавши Максима.

— Ходімо, Макс, — кинув він, не обертаючись. — Кольт не чекатиме вічно.

Максим хмикнув, кинувши на Громилу кривий погляд.

— Гарний песик, тільки дурний, — буркнув він.

Стражі мовчки розступились, гул станції проковтнув їхню коротку суперечку, а металеві сходи загуділи під чоботами Германа й Максима.

Страж на мить вп’явся поглядом у Максима, ніби зважуючи його вагу в цьому світі, але шум станції відволік його — хтось із місцевих проштовхнувся повз барикади з ящиком деталей. Страж буркнув щось собі під ніс і повернувся до своїх справ, його сіра форма злилась із тьмяним світлом.

— Лише дотримуємося правил, — кинув він через плече, голос грубий, але вже без виклику.

Максим хмикнув, напруга в грудях спала, хоч і не до кінця. У цьому світі правила — не просто слова, а тонка межа між життям і хаосом Пустоти. Він обернувся до Германа, крива усмішка торкнулась його губ.

— Може, і нам варто протоколи завести? — кинув він, голос просочився сарказмом. — А то дехто влітає на своїх вантажівках, ніби до себе додому.

Герман тихо засміявся, його очі блиснули, впізнаючи шпильку.

— Точно, Макс, — відповів він, кладучи руку на плече напарника. — Але ми ж дружні душі, хіба ні? Ці хлопці тут тримають нижні сектори в кулаці, якось розповім.

Максим кивнув, відчуваючи, як між ними росте щось міцніше за слова. Навіть у цьому похмурому світі, де іржа й кров — буденність, їхня дружба знаходила місце для жартів. Він глянув на Громилу, що перевіряв ящик, і буркнув тихо, щоб чув лише Герман:

— Ідея з протоколами — цікава штука. Може, не такі вже й пси.

Герман усміхнувся ширше, його гордість за Цитадель проступила в голосі.

— Тут усе тримається на довірі, — сказав він, киваючи на людей, що гнули метал і тягали ящики. — Працюємо разом, інакше Пустота нас зжере. Ти звикнеш.

Максим хмикнув, його погляд ковзнув по станції — ковалі били молотками, іскри сипались на бетон, механік у кутку лаявся, складаючи автомат. Занепад метро відчувався в кожній тріщині, але життя тут пульсувало.

— Мені подобається, як ви тут крутитесь, — буркнув він, його цинізм поступився нотці поваги. — Не просто база, а цілий світ, що дихає.

Герман глянув на нього, його усмішка стала теплішою.

— Саме так, Макс. Ходімо, Кольт чекає, — кинув він, рушаючи вперед.

Вони звернули в вузький коридор, що вів із платформи до підземного переходу. Стіни, обшиті іржавими металевими листами, гуділи від віддалених ударів, тьмяні лампи кидали плями світла на бетон, вкритий графіті й слідами куль. Шум станції — стукіт, скрегіт, голоси — пробивався крізь стіни, як пульс Цитаделі.

Максим кинув погляд на графіті — вицвілий напис "ТЦ Метро" під шаром бруду.

— Тут колись люди тусувались... — буркнув він, його голос відлунював у коридорі. — Невже це місце було… світлим?