Читати книгу - "Щоденник Яти Ольше. Том 1, Наталія Шепель"

- Була одного разу. Хуртовину пересиджували. Але в ньому якось було не до богів. Тоді хотілося, щоб хутчіше світанок настав. Жерці на нас не добре дивились. Постійно переслідувало відчуття наче на нас прокляття насилають. Але повернемось до богів. Я так розумію, це місцеві боги? Так? Так. А щодо релігії яка була раніше? Ваша ж раса не місцева. Ви ж також потрапили в цей світ. Як ви прийняли нову? Куди поділась згадка про минуле?

- Оце так питання! Мені ще ніколи на побаченні про це не запитували. Боги звісно були. І їм навіть зараз продовжують вклонятися юмінари. Але навіть не знаю чи здатні вони в цьому світі відповісти. Я не раз бачив, як мій дідусь-юмінар починав та закінчував день з молитви до них. Чи була від того користь, чи ні, мені не відомо. Але традиція збереглась, хоча часу пройшло дуже багато. Юмінари взагалі, дуже пов’язані з минулим. Це ілліни легко прийняли місцеву культуру, та змішавши зі своєю отримали нову.

- Поки ще є вільний час, розкажи ще щось про свою расу, - попросила я. Майже кожен п’ятий житель Маг-Рівіка був ілліном, тому мені було цікаво про них почути.

- Почну з початку. Отже. Колись дуже давно, так, що навіть кам’яні священні плити цього не зберегли, в цей світ прийшли ілліні. Прийшли не самі, а в компанії карголів-воїнів та юмінарів-рабів. Майже одразу зайняли землі на півночі й заснували своє королівство, яке і досі там знаходиться. До речі, Маг-Рівік й Норгердор були однією країною. Від рабства, як ти може чула, нещодавно відмовились, хоча й досі прислугою в домі аристократів є юмінари. Що ще? Іншої іпостасі не маємо. Але магією деякі володіють. Вона передається лише спадкоємцям. Між расових шлюбів намагаємося уникати. І не дивись так на мене, я скоріше виняток, аніж правило. Аристократи пихаті. Бідняки горді. Король, щоправда, вже не так впевнений у своєму божественному праві, як його попередники. Ось так.

На жартівливій ноті закінчив свою оповідь Соренто. Потім він звісно запитав мене про мій, старий світ. Однак пам’ять так і не повернулася.

П’єса мені сподобалась. Така собі комічна, романтична історія, де закохані через різні кумедні ситуації лише зміцнювали свою любов. Основну роль грала кохана Соренто. Я уважно придивилася до дівчини. Непогано. Своїм кирпатим носом та каскадом чорних локонів нагадувала порцелянову ляльку. Саме те для актриси.

Після п’єси ми ще трохи прогулялися по набережній. Соренто розповів мені ще про обряди свого народу. А потім провівши до дверей дому, пішов по своїм справам.

02.06.157р.

Маг-Рівік

Ґвалт піднятий через наступну хвилю потряплянців затих, не встигнувши навіть набрати обертів. Вранці до мене чіплялися з питаннями: “як воно опинитися у колі?”, а після обіду всіх більше цікавили темні відьми, яких привезли мисливці на суд.

Мені до свербежу в п’ятці захотілося подивитися, чи є серед них Фрося. Друзі вже знали мою історію зустрічі з темними відьмами, того замість бібліотеки після занять, ми з Уллою пішли до майдану Справедливості, залишивши Філла самого розбиратися з домашнім завданням.

Таких як ми зівак було багато. Я навіть розгубилася, бо конкретного плану як дізнатися про Фросю в мене не було. Вже хотіли йти назад, коли почула оклик:

- Не може бути! Ята! Це ти? А куди свого друга-ельфа подівала? Проміняла на подружку? Мені подобається. Як звати цю красуню?

Цей потік питань на одному диханні міг задати лише Хелм. Але питаннями він не обмежився. Відірвавши мене від землі, наче якусь пір’їнку, добре стиснув в обіймах. Повітря в легенях було вибито, та я почала кашляти. Мене одразу повернули на землю.

- Це моя подруга Улла. Ми навчаємося разом. А цей не вихований здоровило - Хелм. Одного разу з ним довелось попрацювати в якості охоронця.

- Так. Дивна тоді була подорож. До речі, ми тебе по всій школі шукаємо, а ти вже тут.

- А нащо я вам здалась?

- На впізнання! Чи тих ми знайшли, чи ні. Ходімо. Твого друга як знайдуть, також приведуть.

- Террі тут не має.

- А де ти його загубила?

- Він в Енаріоні. Вдома.

Сказала, і так в серці від туги защемило. Хоча я раз на тиждень отримувала від ельфа листа, все одно за ним сумувала.

- Тоді доведеться тобі самій з цим розбиратися. Твоя подружка з тобою піде?

- Так, звісно, - підтвердила соліенка. – Не тут же стирчати, час витрачати?

- Яка бойова. Мені подобається. Не заміжня випадково? Ні. То й добре. Ходімо за мною.

Хелм повів нас до таверни “Золота Качка”. Від згадки про цей заклад я аж скрипнула зубами.

Всередині знов був ажіотаж, ні одного вільного столика. Й мабуть, добре, що ерл вирішив пообідати не в загальному залі, бо не хотілося знов на собі ловити незадоволенні погляди.

Якщо чесно, з часу нашого останнього спілкування з Ліфостом Ейсрок, моє ставлення до цього сноба не змінилося. Я його як вважала напущеним, самозакоханим бовдуром, так і продовжила вважати. Того й не очікувала радісної зустрічі. Особливо ще й тому, що через мене він зараз був в Маг-Рівіку. Якби не мій донос, сидів би собі пан ерл у своєму замку, та насолоджувався безділлям.

- Добрий дня, - привіталась я заходячи в невеличку кімнату наповнену запахом смачної їжі.

- Добрий, - привітався за всіх голова загону Мерт. Окрім нього та ерла в кімнаті був ще Айвер. - Проходьте, не стійте у дверях. В мене до тебе є кілька питань, поки ми чекаємо твого друга.

- Довго доведеться чекати. Він аж в Енаріоні.

- Коли повернеться?

- Він не планує повертатися поки не закінчить навчання в ельфійській школі. Так що доведеться користуватися лише моїми послугами. Та опиратися на мою пам’ять.

- Що ж. Тоді присядь, та в подробицях розповіси, що ви тоді бачили.

Розповідати було майже нічого, але часу це зайняло багато. Мене постійно перебивали, задаючи питання для уточнення дрібниць. В що були одягнені? Чи був малюнок на снігу та який? Кого принесли в жертву? Що просили? Чи чули ми якісь імена? На більшу частину в мене не було відповіді. Та й в Террі їх не було. Ми запізно прийшли на ритуал. Відьми його вже закінчували.

Поки тривав цей допит, встигли зі школи прийти Етон з Яром. Та з порога