Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

Але вона думала про інше.

— Мушу дещо вам сказати, — промовила вона. — Не знаю, чи пам’ятаєте ви це, але у вас є мама й тато. І дві сестри. І друзі. — Уважно подивилася на мене. — Ви пам’ятаєте?

Я хитнув головою.

— Вони вас шукали, — продовжила вона. — Але не знали, де саме шукати. Хвилювалися за вас. Вони… — Вона знову відвела погляд, шукаючи підхожих слів для своєї думки. — Їм боліло, бо вони не знали, де ви, — закінчила вона.

Я замислився.

— Прикро, що мамі, татові, сестрам і друзям Метью Роуза Соренсена болить. Але я справді не розумію, як це стосується мене.

— Ви не вважаєте себе Метью Роузом Соренсеном?

— Ні, — відповів я.

— Але у вас його обличчя, — сказала вона.

— Так.

— І його руки.

— Так.

— А також його ноги та тіло.

— Усе це правда. Але у мене не його розум і не його спогади. Я не хочу сказати, буцімто його тут немає. Він тут, — я торкнувся своїх грудей. — Але, гадаю, він спить. Із ним усе гаразд. За нього не треба хвилюватися.

Вона кивнула. Вона не була такою впертою, як Однодумець: не сперечалася й не суперечила всьому, що я казав. Це мені сподобалося.

— Хто ви? — запитала вона. — Якщо не він.

— Я Любе Дитя Будинку, — відповів я.

— Будинку? Що таке будинок?

Яке дивне запитання! Я розкинув руки, показуючи на Перший Вестибюль, на Зали за межами Першого Вестибюля, на Все.

— Ось Будинок. Погляньте!

— А… Бачу.

Якусь мить ми помовчали.

А тоді Рафаель сказала:

— Мені треба дещо у вас запитати. Ви могли би прийти зі мною до батьків і сестер Метью Роуза Соренсена, щоб вони знову побачили його обличчя? Якби вони дізналися, що він живий, їм дуже полегшало б. Навіть якби вам довелося знову піти — тобто навіть якби вам довелося повернутися сюди, — їм стало б легше. Що думаєте?

— Я не можу так зараз, — сказав я.

— Гаразд.

— Я мушу зважати на потреби Чоловіка з Коробкою з-під Печива. І Складеної Дитини. І Людей Алькову. Подбати про них можу лише я. Вони в незнайомому середовищі й можуть відчувати бентегу. Я мушу повернути їх на призначені їм місця.

— Тут є й інші люди? — здивовано спитала Рафаель.

— Так.

— Скільки?

— Тринадцятеро. Ті, кого я щойно назвав, а також Прихована Людина. Але Прихована Людина мешкає в одній із Верхніх Зал і Потоп її не зачепив, тож пересувати її не було потреби.

— Тринадцятеро людей! — темні очі Рафаель округлилися від крайнього подиву. — Боже мій! Із ними все гаразд?

— Так, — відповів я. — Із ними все добре. Я гарно про них дбаю.

— Але хто вони? Ви можете відвести мене до них? Стенлі Овенден тут? А Сільвія Д’Аґостіно? Мауріціо Джуссані?

— Так, цілком імовірно, що один із них — Стенлі Овенден. Безумовно, Прор… Безумовно, Лоуренс Арн-Сейлз так вважає. Ще хтось може бути Сільвією Д’Аґостіно, а ще хтось — Мауріціо Джуссані. На жаль, я гадки не маю, хто з них хто.

— Що ви маєте на увазі? Вони забули, хто такі? Що вони кажуть?

— Та вони насправді мало що кажуть. Усі вони мертві.

— Мертві!

— Так.

— А! — Рафаель не відразу осмислила почуте, а тоді запитала: — Вони були мертві, коли ви прийшли?

— Я… — Я замовк. Запитання було цікаве. Раніше я про це не замислювався. — Гадаю, що так, — відповів я. — Здається, всі вони вже давно були мертві, але я не можу бути певен, оскільки не пам’ятаю свого прибуття. Прибув Метью Роуз Соренсен, а не я.

— Мабуть, так і є. Але як ви про них дбаєте?

— Я стежу за тим, щоб із ними все було гаразд. Щоб вони були максимально цілі й чисті. Приношу їм їжу, питво, латаття. А ще розмовляю з ними. Хіба у ваших Залах немає власних Мертвих?

— Є. Так.

— Невже ви не ходите до них із приношеннями? Не розмовляєте з ними?

Відповісти на це запитання Рафаель не встигла: мені блиснула інша думка.

— Я сказав, що Мертвих тринадцятеро, але це не так. До їхнього числа приєднався доктор Кеттерлі. Я мушу знайти його тіло та приготувати до спочинку з іншими. — Я плеснув у долоні. — Отож, як бачите, у мене чимало роботи й наразі я не можу залишити ці Зали.

Рафаель повільно кивнула.

— Нічого страшного, — запевнила вона. — Часу вдосталь.

Вона простягнула руку й доволі ніяково — та водночас лагідно — поклала долоню мені на плече.

Я вмить розплакався (і через це страшенно знітився). В грудях залунали глибокі хрипкі схлипи, а з очей бризнули сльози. Думаю, це плакав не я: то Метью Роуз Соренсен плакав моїми очима. Минуло чимало часу, перш ніж плач перейшов у гучну гикавку й судомне ковтання Повітря.

Рафаель досі тримала руку в мене на плечі. Коли я витирав очі й носа тильним боком долоні, вона тактовно відвела погляд.

— Ви повернетеся? — запитав я. — Ви повернетеся, навіть хоч я й не піду з вами зараз?

— Я повернуся завтра, — промовила вона. — Доволі пізно ввечері. Це вам підійде? Як ми знайдемо одне одного?

— Я зачекаю на вас тут, — відповів я. — Байдуже, як пізно буде. Я чекатиму, доки ви не прийдете,

— І ви подумаєте над тим, що я сказала? Про візит до… до батьків і сестер Метью Роуза Соренсена?

— Так, — відповів я. — Подумаю.

Рафаель пішла, зникнувши в Затіненому Місці між двома Мінотаврами в Південно-Східному Кутку Вестибюля.

Мій годинник зупинився, проте я здогадувався, що надворі ранній вечір. Я був сам, виснажений, голодний і мокрий. Я побрів назад до Третьої Північної Зали. Вода досі була завглибшки в пів метра. Я поліз угору й оглянув сухі водорості, якими розпалював багаття. На жаль, Великі Хвилі сильно їх намочили. Розпалити багаття я не міг. І не міг нічого приготувати.

Я взяв свій спальний мішок (також вогкий) і пішов із ним до Першого Вестибюля. Ліг на Суху Високу Сходинку Великих Сходів.

Остання моя думка перед сном була така: «Він мертвий. Мій єдиний друг. Мій єдиний ворог».

Я втішаю доктора Кеттерлі

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Я знайшов тіло доктора Кеттерлі в Кутку Сходів у Восьмому Вестибюлі. Його побило об Стіни та Статуї. Його одяг перетворився на лахміття. Я відчепив його від Балюстради, випрямив і розклав кінцівки. Вмостив його нещасну розбиту голову в себе на колінах і взявся її колисати.