Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

У сусідній Залі пролунав Потужний Шум і Потужний Рев; об Північну Стіну з іншого боку всією своєю Вагою вдарила Вода. Бум!!! А тоді я зрадів, що ми злізли до Рогатого Велета. Якби ми досі стояли на Карнизі, нас знесло б зі Стіни. Але Рогатий Велетень міцно нас тримав.

Усі Північні Двері вибухнули потоком Бризок до Стелі. Бризки заблищали на Сонці; в Залу неначе хтось раптом сипнув сотню бочок діамантів.

Великі Хвилі прорвались у Північні Двері. Одна підхопила Однодумця й кинула ним у Південну Стіну. Він врізався у Статуї приблизно за п’ятнадцять метрів від Підлоги. Гадаю, тоді він і загинув.

Хвиля відступила; він зник у ній.

Тим часом маленький надувний човник кружляв на Водах, щезаючи під ними на секунду-дві, та щоразу миттю виринаючи. Якби тільки Однодумець дістався човника, той урятував би його.

Рафаель

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ СЬОМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Хвилі бились об Південну Стіну; Зала наповнилася вибухами білих Бризок. Води вкрили Нижній Ярус Статуй; вони були сірі, мов буря, а їхні Глибини — чорні. Кілька разів Хвилі накривали нас із головою, та вже за мить спадали. Ми були мокрі до нитки, ми були задублі, ми були осліплені, ми були оглушені, але завжди рятувалися.

Минав час.

Хвилі опустились, і Води стали спокійними. Вони почали зникати на Сходах і в Нижніх Залах. Над Поверхнею Вод виринули Голови Статуй Нижнього Ярусу.

Весь цей час ми з 16 не розмовляли одне з одним. Ми нічого б і не почули через Ревіння Хвиль, та й однаково зосередилися на тому, щоб урятувати себе й одне одного; ні про що інше не думалося. Тепер же ми повернулися й поглянули одне на одного.

16 мала великі темні очі й загострене, наче в ельфа, обличчя. Вираз у нього був серйозний і сумний. Вона була трохи старша за мене — приблизно сорокарічна, подумав я. Волосся в неї було чорне й мокре.

— Ви Шіст… Ви Рафаель, — промовив я.

— Я Capa Рафаель, — відповіла вона. — А ви Метью Роуз Соренсен.

«А ви Метью Роуз Соренсен». Тепер це було твердження, не запитання. Із цим вона поквапилася. Краще б це лишилося запитанням. А втім, якби вона дійсно вимовила це як запитання, я не знав би, як на нього відповісти.

— Він знав вас? — запитав я.

— Хто знав мене? — сказала вона.

— Метью Роуз Соренсен. Чи знав вас Метью Роуз Соренсен? Тому ви і прийшли сюди?

Вона помовчала, осмислюючи мої слова. А тоді обережно вимовила:

— Ні. Ми з вами ніколи не зустрічалися.

— Тоді чому?

— Я поліціянтка, — сказала вона.

— А… — відповів я.

Ми знову занурилися в тишу. Ми досі були приголомшені тим, що сталося. Перед очима досі стояли Бурхливі Води; у вухах досі відлунювали їхні Звуки; в голові досі крутилася та мить, коли Однодумця вдарило Хвилею об Стіну Статуй. Тієї миті нам не було чого сказати одне одному.

Рафаель переключилася на практичні питання. Оглянула ушкодження в мене на лобі й сказала, що рана не надто глибока. Вона вважала, що мене підбила не куля Однодумця — ймовірніше, зачепив відколотий шматочок мармуру.

Рівень Вод знижувався далі. Коли вони опинилися не вище за Постаменти Нижнього Ярусу Статуй, я замислився, як нам злізти з Рогатого Велета. Ми не могли повернутися тією дорогою, якою прийшли, бо для цього довелося би скочити вгору, на Карниз. І я не думав, що Рафаель на таке здатна. (Ба більше, був не певен, що сам так зможу.)

— Піду принесу щось таке, що допоможе вам злізти, — сказав я їй. — Не тривожтеся. Я повернуся так швидко, як тільки зможу.

Я спустився з Торса Велета й зіскочив. Води діставали мені до стегон. Я прибрів до Третьої Північної Зали й заліз по Статуях туди, де зберігав свої особисті речі. Усе було вогке через Бризки, та ніщо не змокло до нитки. Я дістав рибальські сіті, пляшку Прісної Води та трохи сушених водоростей. (Важливо регулярно зволожувати й живити організм.)

Я повернувся до Першої Західної Зали. Води встигли опуститися ще трохи й доходили мені лише до колін. Я знову виліз на Рогатого Велета. Дав Рафаель води й змусив її з’їсти трохи сушених водоростей (хоча не думаю, що їй засмакувало). Відтак зв’язав рибальські сіті та прикріпив їх до однієї з Рук Велета. Вони звисали, не дістаючи до Хідника приблизно на пів метра. Я показав Рафаель, як злізти за допомогою рибальських сітей.

Ми побрели до Першого Вестибюля й піднялися Великими Сходами так, щоб до нас не дотягнулися Води. Посідали. Від вологи нам до тіл поприлипав одяг. Моє волосся, темне й кучеряве, було повне крапельок, наче Хмара. З кожним порухом я дощив.

Там нас знайшли птахи. Багато різних видів — сріблясті мартини, граки, чорні дрозди та горобці — зібралися на Статуях і Поруччях і зверталися до мене різними голосами.

— Невдовзі вона зникне, — сказав я їм. — Не хвилюйтеся.

— Що? — вражено перепитала Рафаель. — Я не розумію.

— Я розмовляв із птахами, — пояснив я. — Вони стривожені великою кількістю Води, що зібралася повсюди. Я кажу їм, що невдовзі вона зникне.

— А! — сказала вона. — А ви… А ви часто розмовляєте з птахами?

— Так, — відповів я. — Але не треба дивуватися. Ви самі розмовляли з птахами. У Шостій Північно-Західній Залі. Я вас чув.

Тут вона явно здивувалася ще більше й запитала:

— Що я казала?

— Ви казали їм паняти звідти. Ви писали мені послання, а вони заважали, летіли вам у лице й на ваші письмена, намагалися зрозуміти, що ви робите.

Вона ненадовго замислилася і спитала:

— То було послання, яке ви стерли?

— Так.

— Чому?

— Тому що Од… Тому що доктор Кеттерлі сказав мені, буцімто ви мій ворог і, прочитавши те, що ви написали, я збожеволію. Тож я стер послання. Проте мені водночас хотілося його прочитати, тож я не стер його повністю. Я поводився не дуже логічно.

— Він дуже ускладнив вам життя.

— Так. Мабуть.

Запала тиша.

— Ми обоє змокли до нитки й змерзли, — сказала Рафаель. — Може, підемо?

— Підемо куди? — запитав я.

— Додому, — відповіла Рафаель. — Ну, тобто можна піти до мене додому й висушитись. А тоді я відвезу додому вас.

— Я вдома, — сказав я.

Рафаель окинула поглядом похмурі сірі Води, що торкалися Стін, і Статуї, з яких падали краплі. Вона мовчала.

— Зазвичай