Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

class="p1">— Кінець твоїй красі, — сказав я йому. — Але не тривожся через це. Цей негарний вигляд лише тимчасовий. Не журися. Не бійся. Я покладу тебе там, де риби й птахи приберуть знівечену плоть. Невдовзі її не стане. Тоді ти перетворишся на гарний череп із гарними кістками. Я приведу тебе до ладу, і ти спочинеш у Світлі Сонця й Зірок. Статуї дивитимуться на тебе, благословляючи. Вибач, що сердився на тебе. Прости.

Пістолета я не знайшов — напевно, Приплив забрав його із собою й затягнув углиб, — зате того ж ранку відшукав човен доктора Кеттерлі, що досі стояв на Водах у Першій Західній Залі, де Води тепер було щонайбільше по кісточки. Човен був анітрохи не ушкоджений.

— Якби ж то ти його врятував… — сказав я човну.

Я не почув від нього ніякої відповіді. Він неначе куняв, дрімав, був лише напівживим. Тепер, коли його не могли оживити Бурхливі Води, він уже не був тим бісом, що танцював на Хвилях і спершу дражнив доктора Кеттерлі, а потім його кинув.

Я думав про слова Рафаель щодо мами, тата, сестер і друзів Метью Роуза Соренсена. Можливо, їм варто відправити послання й пояснити, що Метью Роуз Соренсен тепер живе всередині мене, що він непритомний, але в цілковитій безпеці, що я людина сильна, винахідлива й старанно піклуватимуся про нього, так само, як і про всіх інших Мертвих.

Запитаю Рафаель, як їй ця ідея.

Коли в Першому Вестибюлі впали Тіні, Рафаель повернулася

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ ДЕВ’ЯТОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Коли в Першому Вестибюлі впали Тіні, Рафаель повернулася. Ми, як і раніше, сіли на Сходинку Великих Сходів. Рафаель мала дрібний блискучий пристрій, схожий на той, що був у Однодумця. Вона торкнулась його, і він випустив промінь біло-жовтого Світла, що осяяв Статуї й наші обличчя.

Я розповів Рафаель про свій план написати мамі, татові, двом сестрам і друзям Метью Роуза Соренсена, та ця ідея їй чомусь не сподобалася.

— Як мені вас звати? — спитала вона.

— Звати? — перепитав я.

— Яким іменем? Якщо ви не Метью Роуз Соренсен, то як мені вас звати?

— А, розумію. Мабуть, мене можна звати Пір… — я зупинився. — Доктор Кеттерлі звав мене Піранезі, — пояснив я. — Він казав, що це ім’я пов’язане з лабіринтами, але я гадаю, що він таким чином кепкував з мене.

— Можливо, — погодилася Рафаель. — Така вже він був людина. — Ненадовго запала тиша, а тоді вона спитала: — Ви хотіли б дізнатися, як я вас знайшла?

— Дуже, — відповів я.

— Є одна жінка. Ви її, мабуть, не пам’ятаєте. Її звали Анґарад Скотт. Вона написала книжку про Лоуренса Арна-Сейлза. Шість років тому ви зв’язалися з нею. Сказали, що також думаєте написати книжку про Арна-Сейлза, і у вас із нею відбулася довга розмова. Більше вона не отримала від вас жодної звістки. У травні цього року вона зателефонувала до лондонського коледжу, де ви працювали, бо хотіла знати, що там із книжкою — чи пишете ви її досі. У коледжі їй сказали, що ви зникли, зникли майже відразу після того, як поговорили з нею. Для місис Скотт це було дуже тривожним сигналом, оскільки вона пам’ятала про людей з оточення Арна-Сейлза, які зникли безвісти. Ви були четвертим, а якщо рахувати Джиммі Ріттера, то п’ятим. Тож вона зв’язалася з нами. Так ми — тобто поліціянти — вперше дізналися про якийсь зв’язок між вами й Арном-Сейлзом. Коли ми поговорили з представниками кола Арна-Сейлза, що залишилися, — Баннерменом, Г’юз, Кеттерлі й самим Арном-Сейлзом, — стало очевидно, що тут щось негаразд. Талі Г’юз постійно плакала й казала, що їй шкода. Арн-Сейлз був у захваті від уваги до себе, а Кеттерлі рота не міг розтулити, щоб не збрехати. — Вона трохи помовчала. — Ви розумієте хоч щось із того, що я кажу?

— Трохи, — сказав я. — Метью Роуз Соренсен писав про всіх цих людей. Я знаю, що вони пов’язані з Прор… з Лоуренсом Арном-Сейлзом. Він сказав вам, де я? Він обіцяв, що скаже.

— Хто?

— Лоуренс Арн-Сейлз.

Рафаель трохи порозмислила над почутим.

— Ви з ним розмовляли? — перепитала вона так, ніби не повірила.

— Так.

— Він сюди приходив?

— Так.

— Коли?

— Близько двох місяців тому.

— І він не запропонував вам допомогти? Не запропонував забрати вас звідси?

— Ні. Але, чесно кажучи, навіть якби запропонував, я не пішов би. Ба більше, я досі не знаю напевне, чи хочу піти.

Із Першої Східної Зали до Першого Вестибюля перелетіла бліда сова. Вона сіла на Статую високо на Південній Стіні, що виблискувала білизною в Напівтемряві. Я бачив сов, вирізьблених у мармурі. Вони є в багатьох Статуях. Але досі жодного разу не бачив живої сови. Я був певен, що її приліт пов’язаний із пришестям Рафаель і відходом доктора Кеттерлі; неначе на зміну началу Смерті прийшло начало Життя. Події, подумав я, прискорюються.

Рафаель сови не зауважила. Вона сказала:

— Ви маєте рацію. Арн-Сейлз одразу сказав нам правду. Сказав, що ви в лабіринті. Але, звісно… Ну, ми подумали, що він просто з нас знущається. Так і було. Він справді просто з нас знущався. Якийсь час мої колеги це терпіли, та врешті махнули на нього рукою. Я ж мала іншу думку. Я подумала: він любить говорити. Хай собі говорить. Рано чи пізно скаже щось корисне.

Вона потицяла у свій маленький блискучий пристрій. Той заговорив пихатим повільним голосом Лоуренса Арна-Сейлза: «Ви вважаєте, нібито мої балачки про інші світи не мають значення. Але це не так. Це найголовніше у справі. Метью Роуз Соренсен спробував увійти до іншого світу. Інакше він не “зник” би, кажучи вашими словами».

Йому відповів голос Рафаель: «Він зник через якісь обставини, які супроводжували цю спробу?»

«Так». Знову Лоуренс Арн-Сейлз.

«Із ним щось сталося під час цього… цього ритуалу, хай що там було? Чому? Де ці ритуали відбуваються?»

«Тобто чи не проводимо ми їх на краю прірви й чи не впав він просто з краю? Ні, нічого такого. До того ж це не конче мав бути ритуал. Сам я ніколи ними не послуговуюся».

«Але нащо йому було таке робити? — запитала Рафаель. — Нащо він проводив ритуал чи що воно було? Ніщо в його писаннях не вказує на те, що він вірив у ваші теорії. Ба навіть навпаки».

«О, віра! — саркастично проказав Арн-Сейлз. — Чому люди завжди думають, буцімто це питання віри? Зовсім ні. Люди можуть “вірити” в що хочуть. Насправді мені байдужісінько».