Читати книгу - "За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)"

Ясміна Володимирівна злегка прислонилася до плетеної огорожі спиною та вигнула брову. 

— Запитай її про прокляття, — кинула мені Меліса. Я прокашлялася, натякаючи цим, аби вона додала більше конкретики. Відьма мене зрозуміла та мовила: — Запитай про той папірчик, що я їй принесла за годину до шабашу. На ньому було написане прокляття, що... що... — вона зам’ялася, намагаючись згадати. 

Я вирішила сказати хоча б щось, аби ректорка перестала вбивати мене поглядом. 

— Пам’ятаєте, ваша донька принесла вам... прокляття, написане на аркуші паперу? — Ясміна Володимирівна напружилася, загравши жовнами.  

Меліса клацнула пальцями, і моє серце ледве не вилетіло з грудей від цього звуку. 

— Відьми! — крикнула вона. — Колись відьми за допомогою цього прокляття вбивали тих, хто пішов проти Богині Мари. 

— Там ще були відьми, — продовжила я, спостерігаючи, як обличчя ректорки почало видовжуватися від здивування. — Вони начебто проклинали, тобто вбивали тих, хто пішов... 

— Проти її задуму, — договорила замість мене Ясміна Володимирівна та різко вхопила мене за передпліччя. — Звідки ти це знаєш? 

— Спитай її про посудину! — благально округлила очі Меліса і раптово скривилась. Її постать почала розмиватись. — Що відбувається? 

— Посудину? — перепитала я та повернула до неї голову. Крізь її прозоре тіло побачила, що до нас неспішно наближався Тан.  

Відчувши, що зараз знепритомнію від напруги, затараторила та накрила руку Ясміни Володимирівни своєю. 

— Це дуже важливо, і зараз нема часу розбиратися, просто скажіть, що за клята посудина?! 

— Той, хто наведе прокляття, про яке ти говориш, на нечисть, тобто на одного зі своїх, спалить свою душу, віддаючи своє тіло — посудину, у лапи нашої Богині Мари та її чоловіка, — відповіла надламаним голосом ректорка та відпустила мене.  

— Чоловіка? — мої очі полізли на лоб, а з губ зірвався істеричний смішок. Я знову звернула увагу на чоловіка, що скорочував між нами відстань. — Ну звісно, як я раніше не здогадалась... 

Чоловік Богині Мари... Чоловік... 

Танатос. Бог Смерті. 

Тан. 

Він зупинився за два кроки від нас і схилив трохи голову набік, ввічливо звертаючись до Ясміни, розтягнувши губи у кривуватій посмішці: 

— Чи не могли б ви приділити мені свій дорогоцінний час?  

Мій рот наповнився металічним присмаком. На шиї Тана... Танатоса більше не було дивного татуювання. Він кинув на мене швидкий погляд і, підставивши Ясміні лікоть, за який вона одразу вхопилася, повів її геть. 

Не встигла я обдумати те, що дізналась, як позаду почулися чиїсь кроки. Швидко розвернулась обличчям до темряви, відчувши загрозу. На світло місяця вийшов молодий чоловік. У його повністю чорних очах відбився вогник від багаття. Він притулив напівпорожню склянку до губ та зробив ковток, не відводячи від мене свого дивного погляду. 

— Ви щось хотіли? — запитала, продовжуючи тримати спину рівно, хоча під його пронизливими очима хотілося зігнутися та заховатися десь під кущем. 

Випивши все до споду, чоловік жбурнув склянку вбік і пройшовся долонею по своєму червоному волоссю. 

— Татуювання — це замок, — заговорив незнайомець. — Грішник — це ключ. І коли ключ розсиплеться прахом, Смерть вийде на свободу. 

— Навіщо ви мені це розповідаєте? — я ковтнула. 

— На що тільки не підеш заради власного сина, — посміхнувся чоловік. Він розвернувся та, не озираючись, додав: — Скажи, що він уже давно чекає на неї у пеклі.

------

Про Мелісу і цього червоноволосого красеня ви можете прочитати у попередній книзі «Спробуй вижити, серденько», якщо досі цього не зробили. ❤