Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

— В сенсі? Хантери ж забили ефір перешкодами.

— О-хо-хо... Ще один. Немає більше Хантерів… зовсім. Звикай уже. І починай жити за новим ладом.

— Чорт… — потер лоб Возген. — Звикай… Можна подумати, це так само просто, як вишмаркатися. Ігоре! Дмитро! Йдіть сюди! — покликав двох хлопців років п'ятнадцяти. Допоможете мені.

— Дівчата, хочете побачити море? Чи гори?

— В сенсі?

— Гм... А як ще можна зрозуміти моє запитання?

— Ти що, пропонуєш нам просто зараз вирушити туди?

— Чому ні? — знизав я плечима з байдужим виглядом. Мовляв, подумаєш, невидаль. Сто разів уже так робив, а в самого аж мурашки по спині бігають, від можливостей, що відкрилися. — До моря години зо три летіти. Якщо не форсувати, а йти в економ-режимі. До гір трохи далі. Але не набагато. Отже, шість-сім годин на дорогу. Годину на огляд визначних пам'яток... До ранку якраз обернемося. І я вважаю, що цей шанс варто використати. Бо як почнеться увесь цей гармидер із порятунком Людства, не до туризму буде.

— Гори! Море! — Сашка та Оленка відповіли одночасно.

— Гори-мори? — повторив я задумливо. — Що ж, у принципі, є і таке місце. Гори, щоправда, не дуже високі, але мальовничі. Скелясті…

Я знайшов на карті потрібну точку і подумки передав андроїд координати.

— Все. Летимо... Хочете — лягайте спати, до речі, в компресійних кріслах це дуже зручно. Тільки спинку трохи відкиньте. Хочете — насолоджуйтесь краєвидами. Але за однієї умови. У салоні до прибуття встановлюється режим мовчання. Щоб ні звуку... Мені треба відпочити і з інформацією попрацювати.

— І що? — наче розчаровано простягла Оленка. — Навіть оргії не буде? Так не чесно! Я ще ніколи в житті не робила цього у повітрі.

— Не турбуйся. Це я можу обіцяти вам без проблем, — я демонстративно облизнув губи та підморгнув по черзі обом дівчатам. — Але не сьогодні. Буде ще час і для оргій, і для всіх інших радостей життя. Дайте тільки трохи з проблемами розграбатися. Домовились?

— Ой, всі ви тільки обіцяєте, — прихнула Оленка.

— Угамуйся, навіжена… — шикнула на неї Сашка. — Ще не настрибалася, бабка? Не буди лихо...

— Ти чого, — одразу притихла білявка. — Я заради жарту. Настрій гарний. Весело…

— От і веселись, — кивнув мій Горобчик. — Тільки мовчки. Льоня сказав: тиша — отже, тиша. Для блондинок можу повторити: Тиша.

Оленка швидко-швидко закліпала, зобразила, як закриває рота на замок, а ключик викидає. Потім вибрала місце в задньому ряду, і сіла ближче до ілюмінатора.

Думав, не засну одразу. Навіть приготувався оновити в пам'яті характеристики членів групи, але, несподівано для самого себе — провалився в дрімоту як тільки заплющив очі. Гоп, і я вже лечу над Землею, як птах. У сенсі, без флаєра, а просто розставивши руки і ловлячи висхідні потоки. Чудове відчуття. Даремно людство, у процесі еволюції, не здобуло такого корисного вміння. Наскільки цікавіше було б життя, якби люди вміли літати. А з іншого боку — вони ледве пересуваючись сушею, примудрилися загадити її так, що майже півтора століття довелося витратити на очищення. І це ще до Хантерів. Уявляю, на яку клоаку перетворилася б планета, якби на неї гадили ще й з неба. Ні... У народжених повзати — навіть крила з дупи ростуть.

«Час підльоту до пункту призначення п'ять хвилин! — залунав у голові голос автопілота флаєра. — У заданому районі зафіксовано потужне електромагнітне випромінювання. Рекомендую здійснити посадку за півкілометра до точки призначення. Піднятися вище на триста метрів»

Спершу здалося, що мені це сниться. Адже текст був слово в слово із минулого разу. Але, розплющивши очі, я побачив, що обрій складається ніби з двох частин. Світлішої — верхньої, і темнішої, під різко окресленою лінією. Море… Синє!

А це означає, що відновлення водних ресурсів йде набагато швидше, ніж це здається, якщо дивитися на обмілілі річки та болотисті водоймища в континентальній частині планети. Уфф! Хоч якась приємна новина... Є надія, що Земля поверне собі колишню подобу набагато раніше. Можливо, навіть ще за мого життя.

— Піднімайся вище.

«Виконую»

Флаєр підняв ніс і повільно, мов неохоче, поповз угору.

Минулого разу я казав, що всі військово-промислові об'єкти будувалися за одними й тими ж лекалами? Так, ні… Тут будівельники повністю врахували можливості рельєфу. Скільки не вдивлявся, нічого крім мальовничих гір довкола не бачив. Небо, море та скелі. Порослі буро-зеленими деревами, в яких, хоч і важко, але все-таки можна було вгадати колишні кедри та сосни.

«Можеш локалізувати джерело випромінювання?»

«Так»

«Зроби та виведи на карту»

«Виконую»

На моніторі штурмана виникло зображення місцевості з накладеним на нього прицілом.

Запам'ятавши кілька характерних прикмет, я подивився на місцевість, так би мовити «в живу». Відмінна робота. Якби не детектори флаєра, ніколи в житті не знайшов би вхід у підземний об'єкт, настільки добре він був замаскований. Навіть те, що там печера, не відразу в очі впадало.