Читати книгу - "Відродження-3, Кулик Степан"

«Увага! Ви виконали друге навчальне завдання у ланцюжку квестів «Проект «Очищення». Отримано нагороду – 200 пунктів досвіду! Вам доступне перше завдання! Виберіть місце, позначене Хантерами як осередок можливої ​​небезпеки, і нейтралізуйте його будь-яким доступним способом. Прогрес завдання 0/35. Нагорода 5000 пунктів досвіду. 4 модифікатори не нижче 2-го рівня. Предмет екіпірування (варіативно)»

— ААААААА!!!

Ні, я як і будь-який чоловік, дуже прихильно ставлюся до захопленого і радісного дівочого вереску. Але не в тому випадку, коли верещать у два голоси і просто у вуха. Так і оглухнути можна.

— Тихо! Висаджу на фіг!

Оскільки зараз під нами пропливало неприємно-брудного кольору якесь безіменне водоймище, дівчата навряд чи повірили в мою загрозу, але на якийсь час стихли. Виходячи з досвіду, хвилин на п'ять. Або поки на горизонті не покажеться щось цікаве та незвичайне.

Андроїд вів флаєр рівно, немов по невидимій, простягнутій до горизонту нитці. Так що я, сидячи в кріслі другого пілота, тільки зображував повітряного вовка і аса, а насправді теж насолоджувався панорамою, що відкривалася з висоти пташиного лету. Такий шикарний краєвид, тому, хто лише нещодавно отримав шанс піднятися у повітря, швидко не набридне. І нехай це зовсім не те, як було до Вторгнення, але ж ніхто не заважає включити уяву.

Пообіцявши Сашці прокатати їх з Лисою, я вирішив поєднати приємне з корисним. І розважити дівчаток, і до Возгена змотатися. Забрати Бронека. А щоб дуже не послаблювати захист Притулку, вирішив віддати їм одного Бора, другого — поки що залишив на господарстві. А заразом, подивитися на андроїда-пілота у справі.

Одне не врахував. Швидкість…

Ні, я вже цілком розумів, що пересування повітрям істотно скорочує відстані, але все одно, плануючи справи, несвідомо виділяв на них часу набагато більше, ніж вимагалося насправді.

Взяти хоча б візит до Возгена. Що на це піде не весь день, як раніше, — усвідомлював, але що вся подорож займе менше пів години, якось у голові не вкладалося. Ось ми вантажимося, розсідаємось… Ф’ють! І — вивантажуємося. Все сталося настільки швидко, що дівчата ще з салоном до ладу не ознайомилися, тільки-но почали оббивку обговорювати. Прийшовши у особливе захоплення, зрозумівши, що вона «хамелеон» і змінює колір залежно від бажання. До речі, я цього не знав. Ось що означає різниця інтересів. Зате кнопку екстреного катапультування вони дружно проігнорували, оскільки вона була зі звичайного сірого пластику і зовсім не приваблива. Довелося самому на неї вказати, найсуворіше заборонивши чіпати. А для надійності розповівши, що тіла, які впали з висоти, мають звичай виглядати дуже непрезентабельний. Тобто зовсім негарний.

Дівчата дружно сказали: «фу», скривилися і трохи відсунулися.

Побачивши флаєр, що приземляється, Возген теж спершу прийняв нас за інспекцію Хантерів, а упізнавши, довго тряс мене в обіймах, радіючи немов дитина. Коли дізнався, що все закінчилося, й інопланетяни покидають Землю.

Потім я підпорядкував йому «Бориса», а Бронека погрузив у флаєр. Побачивши мого робота, андроїд якийсь час пильно вдивлявся в нього. Потім нейтрально повідомив, що його ще не повністю модифіковано. ВБР може бути краще озброєним, раціональнішим і ефективнішим.

Із цим я був згоден. І пообіцяв собі, щойно випаде вільна хвилинка, зайнятися Бронеком. Благо, модифікатори та ремкомплекти були. Тільки рівень Робототехніки треба ще трохи підкачати.

— Порадував старого, нема чого сказати. Я такий щасливий не був з того часу, як дружина повідомила, що вагітна і в нас буде син, — витер скупу сльозу сивий чоловік.

— Самому не віриться… Але, як ти знаєш, біда не ходить одна… — і коротко переказав Возгену про нову напасть. Для наочності продемонструвавши глобус.

— Офігіти. І що там?

— Поки одні припущення. Але, найближчими днями я цим займуся.

— Успіхів. Допомога потрібна?

— Так. Я хотів би попросити у тебе Сергія.

— Сергія? — здивувався Возген. — Вважаєш, він крутіший за твоїх залізяк?

— Не в цьому справа. Я гадки не маю, у що влізаю. І мені дуже хотілося б, щоб за спиною був хоч хтось, кому я можу довіряти як собі самому. А з Сергієм ми вже ходили разом у бій.

— А як же твої дівчата?

— Навіщо запитуєш? Сам знаєш, що трапляються випадки, коли дівчаткам краще залишатися вдома. Мені справжній боєць потрібний. З досвідом. Здатний приймати рішення. Витягти всіх, якщо зі мною раптом щось…

— Ех, самому чи що давниною потрусити?

— Вибач, друже. Але твоя давнина тут потрібніша. Скільки в тебе людей знайшло притулок?

— На сьогодні… трохи більше восьми сотень. Із них майже чотири з половиною дітей та підлітків.

— От і займайся ними… Облаштовуй. Відгодовуй. Адже нам не тільки відновлювати планету треба. Але й заселяти наново.

— Згоден, — кивнув Возген, але й зітхнув, бо явно вже бачив себе зі зброєю в руках. — Ну що ж... На каву-чай не запрошую. Розумію, час — гроші. Удачі, друже. І не забувай про нас. Заглядай хоч інколи.

— Добре, що нагадав. Клич парочку тих, що сильніші. Я тобі радіостанцію привіз. Через неї зможеш підтримувати зв’язок із містом. І десяток радіопередавачів. Для використання усередині периметра.