Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Дракони змахнули крилами та злетіли у повітря, вже за мить ховаючись між скелястими вершинами.

Олексій із захватом спостерігав за граційним польотом цих величних звірів.

– Скажи, вони прекрасні? – на його плече лягла рука Руори.

– Так, неймовірні, – погодився чоловік. – Як ти? Не змерзла? – Олексій пригорнув дівчину до себе й вже за мить дивився в її очі.

– Ні, не змерзла. Елліон подбав про наш комфорт.

– Я встиг скучити, – прошепотів Олексій та ніжно торкнувся дівочих губ поцілунком.

– На нас дивляться, – проговорила Руора, трохи ніяковіючи.

– Ну й нехай. Твоя мачуха все знає та розуміє, – він продовжував пестити спину дівчини ніжними дотиками.

– Нам треба йти, Олексію, нам не можна тут затримуватися, – Руора мліла від його ніжних дотиків, але водночас не могла дозволити собі розслабитися та отримати задоволення, віддатися почуттям. По-перше, поруч була Джоана, й дівчині все ще складно було довіряти їй. Все-таки все життя, вона вважала свою мачуху ворогом, не довіряла своїх секретів, приховувала стосунки з хлопцями. А по-друге, їх чекало нелегке випробування, від якого залежало майбутнє цілого світу. Можливо, вже сьогодні вони знайдуть того, хто протягом року не давав спокою, керував війною та з холодним серцем спостерігав як гинуть невинні души. Від однієї лише думки про це всередині щось обривалося. Порожнеча. І повне нерозуміння – навіщо.

– Добре, ходімо, – чоловік зітхнув та міцно стиснув долоню дівчини.

Джоана встигла віддалитися на чималу відстань й молоді довелося пришвидшитися, щоб наздогнати жінку.

– А ти хвилювалася, що за нами підглядають. Джоана чемна, вона дала нам час побути трохи разом, – чоловік подарував Руорі ніжний погляд.

На територію прикордонного поселення вони зайшли разом. Охоронець на воротах – пухкий невисокого зросту чоловік з довгою білою бородою привітався з мандрівниками, зісканував їхні аури, помітив щось у товстому журналі та побажав приємно провести час на землях гномів.

Будинки тут відрізнялися від тих, які Олексій бачив на землях тролів. Вони були значно менші та охайніше, оточені садом та городом. Багато зелені та квітників на вулицях. Дорога була вимощена бруківкою, яка була аж надто чистою. Схоже, місцеві мешканці, як й тролі полюбляють порядок та чистоту. Ніякого сміття обабіч доріг та чисте кристальне повітря.

– Як ми знайдемо тут наш артефакт? – пошепки запитала Руора у Джоани, коли вона повернули на одну з головних вулиць селища.

– Для цього ми маємо зустрітися з Миродором…

– А поява серед нас спадкоємця не буде підозрілим? – запитав Олексій. – Нас можуть побачити та доповісти про це вашому зраднику, якщо серед гномів є його спільники…

– Ризик звісно є, але я все ще сподіваюся заскочити зненацька того, хто посмів викрасти наш артефакт. Тут я відчуваю його присутність сильніше, й це лише підтверджує, що ми на правильному шляху. Але магічні потоки артефакту все ще занадто слабкі, щоб визначити точне місце, а ще навколо яйця я бачу чорну імлу…

– І що це значить? – занепокоєно поглянула на жінку Руора.

– Це означає, що над артефактом проводять чорні ритуали. Один з таких ритуалів й призводить до війн та протистоянь, - пояснила Джоана. – І це одна з причин, чому досі його не могли відшукати досвідчені маги-шукачі.

– Божевілля якесь! – скрикнув Олексій. – Навіщо це все йому?

– Комусь просто в задоволення спостерігати за стражданнями інших істот. Вони отримають енергію з цього. Чорну небезпечну енергію, яка здатна занапастити все живе навколо. Тому ми маємо нарешті це зупинити. Шкода, що на пошуку істини ми витрали так багато часу… – сумно промовила Джона та зітхнула.

За розмовами вони дісталися міської кав’ярні. За одним зі столиків, що розмістилися на відкритій веранді, вони помітили Миродора.

– Сину, любий мій, – жінка першою обійняла чоловіка. – Ти як? Мені повідомили, що ти був поранений.

– Я в порядку, мамо. Сара подбала про мене та мої рани. Вони швидко загоїлися, і я вже наступного дня, як Руора поїхала в гори, я повернувся в наше поселення. І знову готовий до бою…

– Нас дійсно чекає непростий бій. Але цього разу ми не знаємо, з ким маємо справу… – зітхнула жінка.

– Привіт, братику! – до Миродора наблизилися й Руора з Олексієм. Вони по черзі обійнялися один з одним.

– Привіт, сестричко! Олексію, радий знову бачити вас. Як ваші пригоди? Скарб свій знайшли? – усміхнувся Миродор.

– Мрію про скарб довелося подарувати феєчці Еліні, – розсміявся Олексій. – Але ми знайшли дещо цінніше.

– Цікаво, й що це? Портал до світу Олексія, я так розумію, ви теж не знайшли?

– Кохання, братику. Ми знайшли кохання – відповіла Руора та притиснулася до Олексія. Той ніжно обійняв дівчину.

Від цих слів у грудях Олексія розлилося приємне тепло. Тепер він точно знав, що відчуває дівчина. Він сам ще не встиг усвідомити, як сильно закохався.

– Задля цього треба було пертися аж сюди, через пів світу? Я одразу помітив, що між вами є іскра. Ви обидва ідеально підходите один одному, – беззлобно усміхнувся хлопець.