Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Чого галасуємо?

– Доброго ранку! – поправила я рукою волосся, старанно роблячи розмах якомога більше, щоб трунок напевне розлетівся якомога далі, й піймала погляд другого мого наглядача. – За вікном такий світанок чудовий, що взагалі спати не хочеться»! А я нічого окрім цих стін не бачила й досі. Ти ж розумієш, що мені свіжим повітрям дихати потрібно?

Данило блимнув на мене очима, розглядаючи наче з якимось подивом. Я вже мало не злякалась, що він міг запідозрити мої не найкращі наміри та дії, та вже через хвилину розплився у посмішці, як і Денис перед цим:

– Слухайте! А дійсно: не знаю, як ви, а я давно вже світанків не зустрічав. Я – за!

Денис трохи пом’явся:

– Поїсти б.

– Так! – вирішила я взяти кермо до своїх рук. – На кухні є чудовий ларь, а в ньому напевно віднайдеться що-небудь, що можна взяти із собою, – кинула я поглядом на хлопців, що й не зрушили з місця. – Уперед! На пошуки їстівного. А я поки що перевдягнусь.

Обидва мої охоронці, як тільки я змовкла, ринулись донизу. Навіть аж занадто завзято. Це такий ефект?! Я ні з чим не переборщила? І коли це вивітриться? Хоч би недовго трималось, бо ж Колвін мене живцем закопає.

Не встигла я зайти до спальні, як наткнулась на нахабну фізіономію Тимоша, що розлігся на краєчку мого ліжка. Хитро примружившись, він ледь не промуркотів:

– Ой, відірвуть комусь голову!

– Спочатку – руки, – криво осміхнулась я, вивуджуючи із шафи джинси, футболку та теніски.

Кинувши одяг на ліжко, я впала поруч із домовиком:

– Краще скажи, де коріння русалчиного хвоста роздобути, бо ж я майже весь його витратила, й перо птаха сирін.

Він аж очі заплющив, застогнавши:

– Ти й перо знищила?!

– Використала, – поправила я його й тицьнула кулаком у бік. – Де?

– Булочки, – хмикнув здирник.

– Будуть тобі булочки. І про комору я теж пам’ятаю.

Тиміш зіперся на лікоть й з недовірою подивився на мене:

– Про квіти забула.

– Тиміш! Поллю я твої квіти!

– Що – Тиміш?! Гадаєш, Дмитрич наді мною змилується? Як би не так! Після твоїх фокусів тут усім дістанеться на горіхи.

– А навіщо допомагаєш?

Тиміш приречено зітхнув:

– Нудно стало.

В мене брова суперздивовано дугою вигнулась:

– Тільки через це?

– А як я можу не допомагати хазяйці?! – пирхнув він.

Так от в чім річ: я тепер маю права на його обов’язки. Чудово! Зловживати, звісно, не варто, та хоч щось я отримаю:

– Русалчин хвіст і перо сирін, – наполегливо повторила я, пробуравлюючи впертим поглядом.

– Русалчин хвіст на озері росте. У русалок можеш попитати – покажуть, якщо у настрої будуть, – буркнув він.

– А перо?

– А це вже від самої сирін залежить: як прилетить, так і попросиш. Захоче – дасть. Не захоче… Дмитрич тобі розповість, як без його дозволу по лабораторії швендяти.

– Не переймайся, – ляснула я його по плечу, – він мені це й так розповість. Добре, хоч хвоста цього спробую компенсувати. А тепер звільни приміщення: мені переодягтися треба.

Тиміш, якось вже зовсім покірно, розчинився у повітрі. Схоже, він вже жив у передсмаку Колвінського реву, й точно вже разів з десять пожалкував через потурання безголовому дівчиську, хоч і хазяйці за сумісництвом. Гадаю, останнє, як виправдання моїх «бешкетувань» професору не пред’явиш. Боюсь, йому взагалі ніщо не аргумент.

Ось у такому «райдужному» настрої я натягла похідний одяг і збігла донизу. Хлопці якраз завершували пакувати їстівне на прогулянку, й мою появу зустріли досить радісними посмішками. Хоч хтось мені радіє. Щоправда, під дією «Маніпулятора», та удам, що цей препарат їх просто розслабив. До речі, цілком слушно: я їм таку думку не навіювала.

– Куди прямуємо? – люб’язно простяг мені руку Данило, коли я збігала по останніх сходинках.

– До озера, – спробувала і я посміхнутись.

В усякому разі, поки мене ніхто не тягне на місце колесування, отримуватиму максимум задоволення – що встигну. Днів зо три у мене маються про запас.

– До озера – так до озера, – погодився Денис, закидаючи рюкзак на спину.

Мені починає подобатися цей світ! Особливо його можливості. Точніше, які можливості можна отримати в ньому самому.

Ми залишили будинок, і я завертіла головою у всі боки. Вулиця, на якій розташувався Колвінський дім, тяглась просто через ліс, трохи відмежовуючись від нього прошарком окультуреної рослинності. До того ж прошарок цей був досить великим, тож, і самі будинки знаходились на значній відстані один від одного: особистий простір у дії.

У професорському дворі я встигла розгледіти кущі бузку, чайної троянди та калини – перше, що впало в очі. Все інше, у передсвітанкових сутінках, не встигла, бо ж мене потягли далі за… ні, не паркан, а живу огорожу з кущів шипшини.

Далі по вулиці ми звернули до лісу на широку стежку. Ніздрі одразу ж залоскотало тонким, тендітним, трохи прохолодним ароматом конвалій, що навдивовижу пасували  цій ранній годині. Якби мене попросили змалювати травневий ранок у лісі, я б назвала його одним словом – конвалії. Хіба що, ще спів вранішніх птахів додала.

Поки я оглядала навколишню місцевість, приголомшено згадуючи давно забуті відчуття з дитинства, що провела у лісі, мої ноги вирішили згадати не так давно отриману дурну звичку перечіпатися на рівному місці. Якби не Данило, що йшов на півкроку позаду, я би вчергове ганебно ляпнулась на землю, та міцні чоловічі руки встигли мене підхопити за передпліччя, яким навіки судилось розраховуватись синцями за подібні посягання, й повернули мене у вертикальне положення:

– Лєра, ти й під ноги інколи поглядай, бо ж нам помилування від Ігоря не буде, – посміхнувся він.

– Та, ну! – сміхотнула я. – Навряд чи він буде нервуватись через те, що одна незграбна студентка набила собі чергову ґулю.

Озирнувся Денис і з якимось надто серйозним тоном додав:

– Не знаю, не знаю, та він сказав, що, як з твоєї голови хоч волосина впаде, з наших плечей попадають голови.