Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Я хочу його обійти й вийти з кабінету, але Орловський різко перехоплює мене за лікоть і штовхає до столу, змушуючи буквально залізти на нього дупою.

— Це ти не розумієш, Лєрочко. Ти моя дружина! І я не дозволю тобі перекидатися з іншим чоловіком.

Я відчуваю дику потребу вийти з кабінету. Залишити його й опинитися в обіймах Богдана. У погляді Ігоря люта впевненість у тому, що він має рацію. Що його думка єдино вірна, і я дійсно займаюся чимось ганебним, перебуваючи поруч з іншим.

— Відпусти мою руку, — голос звучить плутано, тому Ігор лише усміхається, не поспішаючи виконувати моє прохання.

— Ти моя, Лєро. Моя. І все ось це, — він обводить рукою приміщення, — на мої гроші зроблено. Захочу — відберу, ясно тобі?

— Ясно, — жалю у відповідь. — Тоді, може, підемо в зал і скажемо про це всім? Ти в присутності всіх розповіси, що я твоя дружина, а Наташа… хто вона, до речі? Їй можна займатися сексом з іншими, чи теж ні? Ти, може, забув, Орловський, але багатоженство в нас заборонено законом. І нічого ти в мене за правом відібрати не можеш, тому що потім я розповім журналістам всю правду.

Я відштовхую його з усієї сили. Буквально відштовхувати від себе й зіскакую зі столу. Обсмикую піджак і йду до дверей, які розчиняються прямо перед моїм носом. Розгублена і збита з пантелику я відразу ж потрапляю в обійми Богдана.

— Там ще гості прибули, — повідомляє він. — І ваша супутниця хвилюється.

Останні слова адресовані Ігорю, який миттю схоплюється й залишає кабінет. Мабуть, згадав, що його вагітна дружина знаходиться на відкритті в колишньої, від якої він до неї пішов. Хвилювання — останнє, що їй потрібно в положенні, тому варто Богдану згадати про це, як Ігоря і слід прохолов.

— Чого він хотів? — наполегливо запитує Богдан, перехоплюючи мене за напевно перекошене від жаху обличчя.

— Я так скучила, — вимовляю замість відповіді. — За тобою так скучила. Пробач мені за те, що я тоді сказала.

— Дурненька, — Богдан притискає мене до себе, притягує, вдавлює в широкі груди, гладить долонями по спині.

— Я винна, — плутано пояснюю йому. — Винна перед тобою.

— Ти маєш мені вірити, маленька. Чуєш? Ти маєш мені вірити. Я ніколи й ні з ким.

Замовкає. Відхиляється. Дивиться мені в очі наполегливо. Змушує повірити й доторкнутися до його щоки. Так буває? Невже ось так і правда буває? Щоб закохатися з першої зустрічі майже, щоб зануритися в чоловіка, не думаючи про наслідки, щоб хотіти бути поруч, що б там не було. Я раптом різко розумію, що його зраду не пережила б. Не змогла б змиритися. Я ж знала, що в нього нічого не було тоді, що він сказав правду, інакше поводилася б весь цей час інакше.

— Ніхто мені не потрібен, дурненька.

І стирає сльози з моїх щік. Витирає їх подушечками великих пальців, обережно, щоб не зіпсувати макіяж.

— Ну годі, я поруч.

— Тебе так довго не було. Чому ти не сказав цього раніше? Не приїхав?

Не час, зовсім не час для з’ясування стосунків, але мені так хочеться знати. Я ж чекала на нього.

— Ти не була готова почути ці слова, Лєр, — він хитає головою. — Ти б не повірила.

Я знову відчуваю, як щоками стікають сльози. Він має рацію. Він так сильно має рацію! Я не була готова, проте зараз відчайдушно потребую його підтримки. Його любові, сильних обіймів, поцілунків, якими він обдаровує моє обличчя.

— Годі вологу розводити, там і справді гості приїхали, — він усміхається, а я промокаю сльози простягнутою серветкою. Заспокоююся, відчуваючи його підтримку.

— А я костюм заради тебе вдягнула, — кажу обурено. — Думала, ти звернеш на мене увагу.

Я розстібаю ґудзики піджака й розводжу поли в боки. Бачу, як погляд Богдана темніє, а руки самі тягнуться до талії. Він обіймає мене, притягує до себе, дивиться, майже не відриваючись.

— Ризикуєш бути замкненою у своєму кабінеті.

Я сміюся і штовхаю його на вихід. До зали ми потрапляємо разом, тримаючись за руки. Ігор невдоволено підтискає губи, дивлячись на нас, але нічого не робить. Та й що він може?