Читати книгу - "Подвійна заборона для мільярдера, Тала Тоцка"

Марк емоційно жестикулює, розповідає натхненно і запально. А ще дуже докладно. Він заглиблюється в деталі, які мій мозок абсолютно не сприймає, бо всередині нього закрадається несмілива думка.

Зріє, визріває, набуває чіткіших обрисів, і коли оформлюється остаточно, я сідаю в ліжку, засліплена раптовою здогадкою.

— Марку, — перебиваю його, який захоплено пояснює принцип трансформації автомобіля в плаваючий засіб, — ти маєш їхати? Тільки правду скажи...

Вичікувально кліпаю, він одразу замовкає і змінюється в обличчі. Бере мої руки у свої, і я відчуваю, які вони в нього гарячі. Чи це мої так заледеніли попри спекотний день?

— Каро, — Марк прокашлюється, я здригаюся, — мала. Так, я їду. Та людина, на яку я вийшов, подзвонила і сказала, що я можу повертатися.

— Але ти не впевнений у ньому, так? — шепочу і опускаю голову, щоб Громов не помітив сльози, що рясно набігли на очі.

— Так, — хрипло погоджується він, — я ні в кому зараз не впевнений, крім тебе і батьків. О, ще дядька цього вашого забув, Андроніка.

Розумію, Марк хоче всього лише мене розсмішити і відволікти, але в нього нічого не виходить. Я лише тільки-но розтягую губи в слабкій усмішці, як вони одразу ж починають тремтіти. Він сам це бачить, бере за підборіддя і тягне до свого обличчя.

— Не плач, маленька, благаю тебе. Все буде добре, ось побачиш.

— І ти тому заповідаєш мені свої креслення?

— Чорт, — він відпускає підборіддя і відводить очі, — це що, так помітно?

— Я здогадалася, — схлипую, і Марк згрібає мене в оберемок.

— Годі, мила, моя найвродливіша дівчинка. Не плач, це проста перестраховка. Я не можу увійти в жоден банкінг так, щоб це не відстежили. А мені хочеться тобі щось залишити. Поки що все, що я можу тобі передати — хмарні файли.

— Коли? — шепочу, закидаючи голову і не даючи сльозам пролитися з переповнених очей. Шия одразу вкривається поцілунками.

— Завтра вранці. У нас із тобою попереду ціла ніч... — він притискається вже цілком чутливо, я животом відчуваю його спекотне збуджене бажання.

— Зачекай, — вириваюся з кільця його рук, — він сказав, куди тебе повезе?

Марк знову обплітає руками і ногами, саджаючи на себе, і мені дедалі важче стає боротися з власним бажанням. І це я, вчорашня скромниця і татова донька? Ні, тато не повинен нічого знати, він за одну тільки підозру здатний убити Громова, а вже якщо дізнається точно...

— Звичайно, — Марк треться неголеною щокою об мою шкіру, і тіло пронизує солодке тремтіння, що стало звичним за цей тиждень. Як я тепер зможу без усього цього? — Він вже зв'язався з батьком. Все нормально, мала, вони ж мої батьки. Я боявся їх підставити, але цей хлоп сказав, що навколо них не помічено жодного підозрілого руху. Ми в будь-якому разі проявимо обережність, я приїду вночі і зустрінуся з батьками в одному з наших дальніх особняків. Вони туди вже вилетіли.

— Чому все так складно, Марку? — шепочу вгору, і він обережно повертає мене назад. Наші очі зовсім близько, мені видно, як у нього в глибині зіниць спалахують зорі.

— Навпаки, все дуже просто, маленька, — шепоче він, проникаючи в мене поглядом. Спочатку поглядом... — Я кохаю тебе, ти кохаєш мене, я повернуся, і ми одружимось.

Марк має рацію, все гранично просто і зрозуміло. Чому ж усередині оселяється невиразна тривога, і моя друга Каріна, — та, що сидить усередині, виважена й розважлива, — сумно зітхає та хитає головою.

«Нічого не просто, Каро, ти навіть не уявляєш, яка дупа на тебе чекає...»

Подумки наказую їй заткнутися й обхоплюю обличчя Марка. Долоні поколює від щетини, і мене на мить викидає в іншу реальність. Невже я його більше не побачу?

— Візьми мене з собою, Марку, будь ласка, — видаю короткий схлип, Громов ловить його губами.

— Не можу, маленька. Не хочу привести тебе в сім'ю, якій може щось загрожувати, не можу так тобою ризикувати. Але щойно ми переконаємося, що сім'я Громових у безпеці, я тебе заберу.

Від однієї думки, що я колись стану Громовою, всередині вибухають феєрверки.

— Я? — розгублено перепитую Марка. — Я буду Громовою?

— Тільки Громовою. Сподіваюся, твій тато не вимагатиме, щоб я ставав Ангелісом? — він сміється, і на мить мені стає шкода тата. І маму. А ще шкода втрачати своє прізвище.

Воно мені завжди подобалося. Завдяки йому я в тата, мами і всіх бабусь із дідусями від самого народження не Каріна, і навіть не Каро, а Ангелятко.

Але тільки на мить. Тому що вийти заміж за Марка Громова це не просто мрія, а мрія нездійсненна. І коли збуваються нездійсненні мрії, це я вам скажу відчуття, яке словами просто не передати.

Марк має рацію, йому пора повертатися. Як би мені не хотілося, ховатися вічно безглуздо. А може навіть небезпечно. Якщо з його батьками щось трапиться, поки він відсиджується у мене, Марк цього ні за що не пробачить.

Ні собі, ні мені.

— Ну що, ми прощатися будемо, мала? — шепоче мені у скроню Громов, прикушує вушко і піднімає за стегна. Він такий сильний...