Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Матвій

Лють яскравими спалахами блимає перед очима, заважаючи нормально вести автомобіль. Дорога перетворилася на нескінченну стрічку без краю і кінця, а з обох боків миготять вогні вуличних ліхтарів, що проносяться на великій швидкості. Дратують.

Вета зникла з радарів ще вчора з ранку. Після того як покинула мою квартиру, випарувалася. Чорт забирай, вона ніби провалилася крізь землю. Не відповідає на повідомлення, не з'являється у соцмережах. Це очікування невідомості та додумування просто зводить з розуму.

Я відчував, що це гнида Єфим причетний до її зникнення, але його адресу мені вдалося роздобути лише п'ятнадцять хвилин тому. Я витратив даремно цілий день. Ну, нічого, я обов'язково відіграюся.

Не запитуйте, як я дістав його адресу. Все одно не повірите.

Хвиля адреналіну розтікалася в мені пекучою отрутою, випалюючи весь здоровий глузд на своєму шляху.

Так, невже він така мерзота, що завдасть їй болю?

Не вірю. Ні. Мені не хотілося в це вірити, але те, що саме Єфим причетний до зникнення малої — впевнений на всі сто.

Я ненавиджу себе. Якщо була така нагода, я б давно сам собі вмазав, бо це я винен. Сам підставив її. Втягнув у цю дурну ситуацію. На що я сподівався?

Що Єфим прийде до мене розбиратися по-чоловічому? Ага звичайно.

Цей недоносок вибрав наймерзенніший і найсумніший спосіб: зігнав помсту на слабкому.

Я вб'ю його якщо з голови Вети впаде хоч одна волосинка. А потім стану вимолювати у малої прощення, адже я справжнісінький кретин.
Помітивши вказівний знак, згортаю у потрібному напрямку.

За кілька метрів з'являються новобудови. Ось туди мені й треба. Зі свистом залітаю у двір, не боячись потурбувати розмірене життя заможних сусідів гусачка. Паркуюся в кишені поряд із червоним Порше.

Я приїхав, сука!

Мною рухає гнів та слабке розуміння наслідків. Так, мені в принципі по хрін на них. Не виключаю, що після зустрічі з Єфимом когось повезуть у наручниках до ділянки, а когось на каталці з черепно-мозковою.

Вилітаю з машини й б'ю по колесах червоної автівки. Мені ніколи бігати по квартирах та шукати, де влаштувалася ця мерзота. Сам вийде до мене.

Двір елітної новобудови заповнює виття сигналізації стурбованої машини, що жалібно закликає господаря. Це тільки початок.

В мені прокинувся справжній вандал чужої власності. Я з великою радістю залишу йому на кузові пару дизайнерських подряпин, ще й колеса можу пробити. Але я не встигаю цього зробити, тому що двері під'їзду відчиняються і мій бік впевненим кроком крокує той, кого я сподівався побачити.

— Де вона? — у моєму тоні зʼявився звірячий рик. Я чув, як у мене щось вибухнуло. Ще, до біса розлетівся мій самоконтроль.

Гидкий вищир цього виродка додає масла в вогонь, що поглинає мене. Він важною ходою наближався, коли мені хотілося зірватися з місця і стерти цю усмішку з потворної фізіономії. Я присягаюся — стримувати себе не буду. Як тільки я дізнаюся, де Вета наша зустріч закінчиться моргом. Для нього.

— Де вона? — повторюю своє запитання.

— Там, де їй місце! Там, де місце повіям!

— Ах, ти, погань!

Непередбачливо з його боку було так близько наближатися до мене. Невже не видно, що я не в настрої, м'яко кажучи. Я атомна бомба і червона кнопка вже натиснута.

Мені лише потрібно зробити один крок, щоб мій кулак відчув неголеність його щоки. Не давши йому схаменутися, завалив покидька на землю врізаючись кулаками, куди доведеться. Почулися крики, лайка перехожих. Хтось кричав, що треба дзвонити до поліції, поки я невпинно вибиваю життя з Єфима.

Поліцію можна пропустити, дзвоніть відразу в морг.

Осліплений своєю люттю, я не відразу помітив, що в нього ніж. Ах, ось чому він такий сміливий вийшов до мене.

Гостро лезо проїхалося по передпліччю. Прорізавши мою куртку, дійшло до самої шкіри. Пройшло по вилиці. Скориставшись моєю повільністю, Єфим завдав мені пару ударів кулаком по обличчю.

Металевий смак власної крові заповнив рота, але це ніяк не відволікало. Мені вдалося вибити ніж із його руки й, схопивши бідолаху за грудки, я в прямому розумінні почав витрушувати з нього відповіді, не забувши кілька разів вписати потилицю в майстерно викладену плитку біля під'їзду.

— Де вона? Не сподівайся, що ти втратиш свідомість, доки я не витягну правду.

— За борги віддав! — випльовує мені в обличчя закривавлену слину.

Покидьок! Ще один удар.
Потрібно зменшити оберти, адже точно вб'ю!

— Які борги?

У моїй голові не вкладається ця інформація. Ми, чорт забирай, у цивілізаційному світі живимо! Які борги на хер? Цей чорт, покерний наркоман? Чи просто ширяється?

— Ти з головою не товаришуєш? Як ти міг молоду дівчину віддати за якісь борги?

— Їм якраз такі й потрібні! Повія!

Від смертельної зустрічі голови з плиткою Єфима рятує шелест коліс. Йому навіть вдається вилізти з-під мене і відповзти, прихопивши ніж з собою. Наївний. В мені зараз передоз адреналіну і ніж йому не допоможе.

Не очікував я звичайно, що поліція так швидко відреагують. Думав, у мене є час. Але обернувшись, я здивувався. Це не поліція. Щось інше. Хтось.
Уздовж тротуару загальмував чорний позашляховик. Звідти вилізли двоє й попрямували до Єфима.

— Ох, Єфимко і змусив нас побігати! Добу за тобою бігали, — мовив один. — Погані твої справи, ой які погані… Бос не оцінив лярву. Сказав, тебе доставити до нього зі зламаними ребрами. Худий, наче й за зламані пальці, щось було, так?

— Ага! — почулося недалеко від мене.

— Я… я… — затроїв Єфим, відповзаючи.

— Ти, любий, ти! — відверто знущається з нього кат.

— Стій, стій! — не гаючи часу я звернувся до другого. — Лярва — це дівчина? Де вона зараз?

— Відпустили! — вимовив невдоволено підтискаючи губи.

Відпустили – це добре!

— А куди відпустили?

Бугай ніби схаменувшись фокусує на мені свій погляд з-під зрушених брів і його обличчя кам'яніє. Руки стискаються у кулаки.