Читати книгу - "Король у Жовтому"

з Латинського кварталу і використовують її як прохід між вулицями Рен і Бульєр, окрім них і щотижневих вечірніх візитів батьків, а також охоронців монастиря, що поблизу вулиці Ваве, ніхто і ніщо не порушує спокою вулиці Пресвятої Богородиці. Найповажніша її частина пролягає між вулицями Ґран-Шом’є та Ваве. Принаймні такого висновку дійшов священик на ймення Джоул Байрам під час прогулянки нею, яку влаштував йому Гастінґс. Самому Гастінґсу припав до вподоби вигляд спокійної вулиці тим сонячним червневим днем. Він уже почав сподіватися, що вибір впаде на неї, коли превелебний Байрам вражено відсахнувся від розп’яття на монастирі навпроти.

— Єзуїти, — пробурмотів він.

— Ну, — стомлено протягнув Гастінґс, — навряд чи ми знайдемо щось краще. Ви самі казали, що в Парижі торжествують пороки, тож, на мою думку, ми знайдемо єзуїтів або щось іще гірше на кожній вулиці цього міста.

— Або щось іще гірше, — повторив він за мить, — чого я, звісно, не помічу, якщо тільки ваша милість не вкаже мені.

Превелебний Байрам стиснув губи й роззирнувся навколо. Очевидна респектабельність вулиці вразила його. Насуплено зиркнувши на монастир, він схопив Гастінґса за руку і попростував до залізної огорожі, на якій блакитною та білою фарбами було виведено номер «201». Під номером інструкція англійською рекомендувала:

1. Щоб викликати швейцара, натисніть один раз.

2. Щоб викликати прислугу, натисніть двічі.

3. Щоб потрапити до приймальні, натисніть тричі.

Гастінґс тричі натиснув на кнопку. До них вийшла охайна служниця і провела крізь садок до приймальні. Двері їдальні навпроти були прочинені. Звідти, поспіхом підвівшись з-за столу, до них вийшла гладка жінка. Перш ніж зачинилися двері, Гастінґс встиг там помітити юнака з великою головою та кількох сердитих літніх чоловіків за сніданком, а гладка жінка повела їх до кімнати. Довкола неї витали аромати кави та вистрибував чорний пудель.

— Дуже рада вас бачити! — вигукнула вона. — Месьє англієць? Ні? Американець? О, звичайно. Тут усі говорять англійською, геть усі. Прислуга розмовляє англійською, ще й трохи ченці. Дуже рада бачити вас серед пансіонерів…

— Мадам, — почав був превелебний Байрам, але жінка його знову перебила.

— Ох, так, так, я розумію! Боже, ви не розмовляєте французькою, але завітали до нас! Мій чоловік розмовляє французькою з пансіонерами. У нас наразі гостює американська родина, яку він навчає французької…

Пудель дзявкнув на превелебного Байрама, за що й отримав від хазяйки легенького штурханця.

— Veux tu[112]! — крикнула вона. — Veux tu! Паскудник такий…

— Та годі вам, мадам, — з усмішкою мовив Гастінґс французькою, — це просто собачі пустощі, які не заслуговують на таку жорстокість.

Песик утік, а жінка вигукнула:

— Ох, ця чудова вимова! Ви розмовляєте французькою, наче справжній парижанин!

Превелебному Байраму вдалося вклинити кілька слів, аби дізнатися про ціни у пансіоні.

— Це серйозний заклад, у мене найкращі клієнти. Всі вони почуваються тут, як удома.

Потім вони піднялися нагору, аби подивитися на майбутні апартаменти Гастінґса, перевірити пружини матраців та отримати постільну білизну з рушниками на тижневе користування. Превелебного Байрама все задовольнило.

Мадам Меро провела їх до дверей і покликала служницю, але коли Гастінґс уже зібрався було йти, його керівник і наставник затримався та поглянув на неї своїми водянистими очима.

— Я прошу вас зрозуміти, — мовив превелебний, — що він — чудово вихований юнак, з бездоганними манерами і шляхетним характером. Він ще дуже молодий і жодного разу не був за кордоном, ніколи не бачив великого міста, тому його батьки попросили мене як давнього друга родини впевнитися, що хлопець не потрапить під поганий вплив. Він вивчатиме художні мистецтва. Його батьки нізащо не дозволили б йому жити у Латинському кварталі, якби знали про аморальність, що панує там.

Його увагу на мить відволік якийсь ляскіт. Чоловік оглянувся, проте недостатньо швидко, аби побачити, як служниця за дверима приймальні дає ляпаса юнакові з великою головою.

Мадам кашлянула, кинула вбивчий погляд за спину превелебного Байрамата і променисто йому усміхнулася:

— Добре, що він завітав саме сюди. Цей пансіонат солідніший за будь-який інший, за всі інші, — запевнила вона.

He маючи що додати, превелебний попрощався і наздогнав Гастінґса вже біля воріт.

— Сподіваюся, — мовив він, втупившись очима у монастир, — що ти не матимеш нічого спільного з тими єзуїтами!

Гастінґс теж дивився на монастир, допоки його уваги не привернула гарненька дівчина, що проходила повз його сірий фасад. До неї підійшов юнак з коробкою фарб та полотном за пазухою і сказав їй щось під час короткого, але енергійного рукостискання. Вони обоє розсміялися, а потім він пішов собі далі, гукнувши на прощання: «До завтра, Валентино!», на що та відповіла: «До завтра!»

«Валентина, — подумав Гастінґс, — яке дивне ім’я», — і поквапився за Джоулем Байрамом, що прямував до найближчої трамвайної зупинки.

II

— Вам подобається Париж, месьє ‘Астінґу? — спитала мадам Меро наступного ранку, коли Гастінґс зайшов до їдальні, порожевілий після ванної.

— Певно, що подобається, — кинув той у відповідь, здивований власним поганим настроєм.

Служниця принесла йому кави з булочками. Він упіймав вражений погляд юнака з великою головою та непевно відповів на привітання літніх джентльменів. Хлопець навіть не допив кави та не доїв булочки, відчуваючи на собі співчутливий погляд мадам Меро, якій стало такту не турбувати його.

Трохи згодом увійшла служниця з двома карафками гарячого шоколаду на таці. Сердиті літні джентльмени не зводили погляду з її щиколоток. Вона поставила карафки на стіл біля вікна й усміхнулась Гастінґсу. Трохи згодом до кімнати зайшла струнка молода дівчина у товаристві майже цілковитої своєї копії, тільки старшої за віком, й обоє сіли за стіл поблизу вікна. Вони майже напевно були американками, проте якщо Гастінґс і розраховував на якесь визнання з їхнього боку, то на нього чекало розчарування. Ігнорування його земляками лише посилило депресію. Він крутив у руках ножа, сліпо втупившись у тарілку.

Струнка дівчина виявилася доволі балакучою. Вона усвідомлювала присутність Гастінґса та тішилась з його погляду, проте в той самий час, проживши у Парижі три тижні, відчувала перевагу над юнаком, який ще навіть не розпакував своїх речей.

Дівчина розмовляла дуже самовдоволеним тоном. Вони з матір’ю сперечалися щодо достоїнств Дувра та Бон Марше[113], хоча її мати здебільшого просто повторювала:

— То є так, Сузі.

Літні сердиті джентльмени залишили кімнату з показною ввічливістю, проте всередині аж кипіли з люті. Вони терпіти не могли цих нахабних американців, які ні на мить не закривали рота. Юнак з великою головою провів їх поглядом, кашлем приховуючи бурмотіння:

— Старі сварливі коршаки!

— Доволі неприємні старигани, містере Бладен, — зауважила дівчина.

— Їхні часи