Читати книгу - "Король у Жовтому"

— Навряд чи вони надовго тут затримаються, — сказав Брейт. — Скоріш за все, вони просто полюють на привидів у підвалах…

— Допоки не подумають, що тут заховано якісь цінні речі.

— Але, сподіваюся, тут нічого такого не заховано? — запитав Брейт.

— На жаль, дещо таки є, — змушений був визнати Вест. — Мій скупий домовласник…

Сильний удар ззовні та крик, що пролунав за ним, урвали Веста. Кілька потужних ударів струснули двері, а потім пролунав різкий дзенькіт, з яким трикутний шматок заліза впав усередину. Крізь отвір до підвалу пробилося сонячне світло.

Вест одразу ж припав на коліно, просунув дуло револьвера в отвір і вистріляв увесь барабан. Вулицею прокотилося відлуння пострілів, а потім запанувала цілковита тиша.

Проте невдовзі почувся легкий, спочатку немов несміливий, удар у двері, за ним ще і ще. Їхній гуркіт заповнив усе довкола.

— Сюди! — крикнув Вест, схопивши Колетту за руку. Мерщій за нами, Брейте! — і швидко побіг до снопа світла у дальньому кінці підвалу, що проникало із заґратованого люка вгорі. Вест знаком показав Брейтові вилізти йому на плечі.

— Відкинь цю решітку! Ти мусиш!

Напружившись з усіх сил, Брейт зрушив з місця люк, видерся назовні та з легкістю підняв Колетту з плечей Веста.

— Скоріше, старий! — гукнув той.

Брейт звісився вниз. Жовте світло заливало підвал, у повітрі ширився сморід керосину. Зачинені двері ще трималися, але величезний шматок заліза вже було виламано. Крізь нього вони бачили, як неясний силует пробирається всередину зі смолоскипом у руці.

— Скоріше! — прошепотів Брейт. — Підстрибуй! — і Вест повиснув на його руках, а Колетта підхопила за комір і допомогла тому вибратись. Зрештою, її нерви не витримали: дівчина почала істерично ридати. Вест міцно пригорнув її до себе і вивів через сад на сусідню вулицю. Там до них приєднався Брейт, після того як повернув люк на місце і привалив його цеглою, що валялася неподалік.

Усе навколо огортала темрява. Вони швидко крокували вулицею, яку осявали палаючі будинки та спалахи снарядів, оминаючи освітлені місця, і бачили оддалік серед руїн примарні постаті мародерів. Час від часу їм зустрічалися жінки, які геть втратили тяму від алкоголю та проклинали увесь світ, і якісь обірванці з почорнілими від кіптяви обличчями й руками. Нарешті, коли вони дісталися Сени і перейшли міст, Брейт сказав:

— Я маю повернутися. Хочу переконатися, що із Джеком і Сильвією все гаразд.

Вони пропустили натовп, що брів уздовж річки повз набережну д’Орсе поряд з казармами. Раптом Вест помітив, як плацом, чітко карбуючи крок, марширує взвод. Спочатку пройшов чоловік з ліхтарем, за ним кілька озброєних гвинтівками вояків, потім ще один з ліхтарем, що освітив смертельно бліде обличчя. Колетта злякано прошепотіла: «Гартман!», проте той швидко зник. Вони, затамувавши дихання, сховалися під мостом. Угорі прозвучали кроки, потім двері казарм зачинилися. Ліхтар на мить освітив потерну[110], натовп відтіснили до ґрат, і з кам’яного плацу пролунав залп з рушниць.

Один за одним уздовж набережної спалахували смолоскипи, вся площа сповнилася рухом. Вниз від Єлисейських Полів до площі Злагоди тягнулися учасники битви: то купкою, то юрбою. Вони прибували на вулиці міста у супроводі жінок та дітей. За ними ширився шепіт, вистуджений крижаним вітром, що гуляв під Тріумфальною аркою:

— Загубилися, загубилися…

Нерівний хвіст пошматованого батальйону проходив повз, наче символ нищівної поразки. Раптом із суцільної маси людей відділилася постать, і хтось покликав Веста на ймення. То був Трент. Упізнавши його, Вест скрикнув. Трент схопив його за плечі, зблідлий від жаху:

— Де Сильвія?

Вест мовчки дивився на нього, а Колетта промовила:

— Ох, Сильвія, бідолашна Сильвія! Вони ж обстрілювали Латинський квартал!

— Тренте! — озвався Брейт, але той уже зник, і вони не встигли його наздогнати.

Коли Трент біг бульваром Сен-Жермен, обстріл посилився. Прохід до вулиці Сени було завалено купою цегли, з якої валив густий чорний дим. Все навкруги було вкрито вирвами від снарядів, що попробивали величезні діри у тротуарі. Кафе перетворилося на руїну, довкола валялися уламки дерева і скла. Книжкову крамницю було зруйновано дощенту, а від маленької пекарні, що вже тривалий час не працювала, лишилася купа черепиці й пічного металу.

Він переліз через цеглу, з якої курився дим, і поквапливо рушив до вулиці Турнон. На розі палало полум’я. Воно освітлювало провулок, де мешкав Джек, а поруч, у світлі гасової лампи, якийсь хлопчак виводив вуглиною на стіні:

СЮДИ ВЛУЧИВ ПЕРШИЙ СНАРЯД

Трент не міг відвести погляду від тих літер. Убивця щурів закінчив свій напис і відступив назад, аби поглянути на результат своїх старань. Проте, побачивши Трентового багнета, він з криком утік геть. Поки Джек брів зруйнованою вулицею, з провалів та тріщин у руїнах будинків визирали розлючені жінки. Вони на якийсь час полишали мародерство, аби проклясти його.

Спершу Трент не міг знайти свого будинку через сльози, що застували зір. Він ледь не навпомацки пройшов уздовж стіни й дістався дверей. У кімнаті консьєржки горів ліхтар, освітлюючи мертвого чоловіка. Охоплений жахом, Джек спочатку взяв до рук гвинтівку, але потім схопив ліхтар і кинувся сходами нагору. Він спробував покликати когось, але язик немов скам’янів. На другому поверсі він побачив розлиту олію. На розтрощеній підлозі третього у калюжі власної крові лежала мертва консьєржка. Наступний поверх був їхній. Двері зірвало з петель, стіни проламані вибухом. Він упав на підлогу біля ліжка — і дві руки обхопили його шию, очі на заплаканому обличчі зустрілися з його очима.

— Сильвіє!

— Джеку! О, Джеку, Джеку, Джеку…

Запхинькала дитина, що лежала на подушці.

— Вони принесли її мені… Тепер… Дитина тепер моя, — схлипнула вона.

— Наша, — прошепотів Трент і обійняв їх обох.

Зі сходів внизу пролунав стурбований голос Брейта:

— Тренте! Усе гаразд?

Вулиця Пресвятої Богородиці

Et tous les jours passes dans la tristesse

Nous sont comptes comme des jours heureux[111]!

Уривок з опери «Аріодант»

I

Цю вулицю важко назвати розкішною або вбогою. Парія серед вулиць, вулиця без кварталу, вона розташована за огорожею шляхетної авеню Обсерваторії. Студенти з Монпарнаського кварталу вважають її розкішною, Латинський квартал, що межує з вулицею на території Люксембурзького саду, презирливо глумиться з її поважності та відверто засуджують ошатно вбраних студентів, що становлять основну частину її мешканців. Незнайомці нечасто туди забрідають. Хоча студенти