Читати книгу - "Похід українських армій на Київ-Одесу 1919, Микола Капустянський"

і вливає свою віру в інших. Це головна позитивна його риса, як Вождя. Повести ж усіх твердо до наміченої мети, рішуче примусити всіх виконувати його волю, стримати злочинну спекуляцію національним прапором, – досягти цього Симону Васильовичу в обставинах тієї розрухи не все вдається, хоч він і прагнув цього.

Федір Швець і Андрій Макаренко.

Федір Швець – висока постать, чесна людина, професор і тільки професор – далекий від життя.

Андрій Макаренко – людина зовсім іншого гатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль, йому бракувало належної освіти й певної системи; любив утручатися в усякі справи, цікавився дрібницями, розкидав свою увагу [30].

До військових ставився добре і рахувався з ними.

Кабінет Мартоса.

Біля влади в цей момент був соціялістичний кабінет Мартоса (згадаймо й про репрезентантів Трудового Конгресу, але вони тихо вмирали). Він (кабінет) складався виключно з с.-д. та с.-р. Вони трималися за свої портфелі й владу, і не бажали співпраці з рештою українських партій та відомих національних діячів.

Відсутність спільного національного фронту прикро відбивалася як на самій працездатності уряду, так і на нашій справі. Бракувало інтелігентних сил і була розбіжність думки.

До армії цей уряд ставився невиразно; вона, в уяві декого з наших політичних діячів, була чинником другого порядку. Загалом він не міг, з різних причин, дотепно організувати владу на звільнених просторах, а головне – не напружував зусиль, щоб своєчасно забезпечити армію хоч одягом, харчами й ліками та дати їй грунт і засоби для важкої й упертої боротьби.

Мартос.

Голова кабінету с.-д. Мартос – відомий кооператор і революціонер. Як міністр фінансів, не зовсім вив'язувався.

Мазепа.

Треба зазначити, що в складі кабінету були видатні діячі, особливо серед с.-д. Яскравіша постать між ними це Мазепа – розумна, тверда й чесна людина; правда, він у цей період мріяв про соціялізацію й ширяв в емпіреях, але під час походу в запілля ворогові в 1919 році з генералом Омеляновичем-Павленком реальна дійсність протверезила його.

А.Левицький, С.Тимошенко, Одрина і П. Красний.

Здібний, елястичний, схильний до компромісів, хитроумний Уліс – А. Левицький також солідний діяч – С.Тимошенко. Завжди захоплений, молодий с.-р. Одрина. Треба також відзначити оригінальну й симпатичну постать незмінюваного й недоторкуваного (об нього розбивалися всі кризи кабінетів) міністра жидівських справ П.Красного.[31]

Головна хиба соціялістичного уряду, а також, – ніде правди діти, – й попередніх – це цілковита відсутність певного фінансового пляну (через брак бюджету), а також контролю й жодної відповідальности. Кошти йшли як на державні цілі, так і на потре6и приватних осіб і на партійну агітацію.

Мушу сказати, в цілях історичної правди, що Урядові УНР і особливо Голові Директорії С.В.Петлюрі доводилося працювати в надзвичайно важких, несприятливих умовах, не подібних на галицькі.

З одного боку, безупинно напирав червоний максималізм – угнатися за його гаслами жоден з найсоціялістичніших і демократничніших урядів не мав змоги, з другого – доводилося боротися з реакційною течією, гатунку «Протофіс і С-ка». Також стояла на перешкоді невиразна національна позиція з боку деяких верств українського суспільства.

Взяти тверду центральну національну течію було важко. Агітують з правого й лівого боку. До того ж населення ще було отруєне демагогічними революційними лозунгами. Соціялістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючися з вимогами життя й обставин державної праці – партійні цілі на першому пляні. Одначе й соціялісти-самостійники (з попереднього уряду) були схильні до політичних авантур і до того ж мали «зуб» на Симона Петлюру.

Склад уряду і методи його праці.

Уряд Наддністрянський. Уряд Західньоі області УНР виник не наслідком революції, а після розпаду Австро-Угорщини, що відбилося на його поглядах і методах праці. До складу уряду ввійшла більшість послів і делегатів з австрійського парляменту. Вони в масі належали до демократичних і радикальних партій. Зважаючи на грізну ситуацію, галицькі впливові кола всю владу передали до рук д-ра Петрушевича, як диктатора. Найбільш його підтримували національні демократи і частково радикали.

Всі ці діячі виховання мали австрійське, і звикли шляхом довгої, упертої боротьби допоминатися бодай невеличких результатів і йти крок за кроком. Тому реформи провадились обережно, а іноді навіть не поспіваючи за темпом життя (земельне питання). Було залишено в повному складі австрійський адміністративний механізм (апарат), що на перших порах було безумовно доцільним. Одначе, не введено відповідних коректив.

Треба зауважити, що Галицький Уряд здавав собі справу в оцінці ролі армії, і найперші турботи присвячував своєму військові.

Галицький нарід не був розбещений революційними гаслами, а в істоті своїй – він слухняний, смирний і навіть затурканий, але національно свідомий.

Інтелігенція не мала утопічних мрій ощасливити весь світ марою соц. революції, вона поставила собі реальне завдання – здобути власну державу й з'єднати її, як поведеться, з старшим братом – Великою Україною. Народні маси й інтелігенція йшли поруч, один одного підтримуючи й борючися спільним фронтом. підпомагало тому національне, однакове виховання й освіта галичан, чого бракувало наддніпряндям, де виховання інтелігенції і селянства було різне через значне омосковлення першої. Тут усі – від селянина до професора – гостро відчувають свого головного соціяльного й національного ворога – поляка.

На жаль, галицькі поляки не гасили полум'я взаємної ворожнечі, а підливали в нього олії, забуваючи, що це – свій брат-слов'янин, і він теж має право порядкувати в своїй хаті. Треба зазначити, що й більш помірковані поляки з Конгресувки й Познані не стримували шовінізму галицьких поляків, не думаючи про те, що треба з галицьким народом найти спільну мову. Шляхи ж для молодої Польської Республіки й Східньої Галичини, а особливо Української Держави, в багатьох випадках ішли рядом. Тому бажання вирватися