Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Привезено їх, та ще й здалека, пора й назад відвезти.

Агнешка дивиться, ще не розуміючи. Її огортає холод чи страх, стискає серце, в’ялить тіло. Балч уникає її погляду. Очі опустив додолу.

— Ви, пані, завдаєте мені клопоту. Такі недогадливі,— говорить роздратовано.— Як, ви ще не збагнете? — підвищує він голос із удавано гнівною бравадою,— Як на вас, ці діти з неба впали? Позичені вони, товаришко завідуюча, позичені! Аж з-під Бялосолі, з Джевинки.

Це таке столярське село, колективізоване, тамтешній голова оковиту любить — парти виготовити, дітей на один день позичити, а чому б і ні: Заритко людина покладиста. Але ж і ми дали дещо дітям, цукерок, скажімо, аж три кілограми. Дешево. Ви, пані, бачу, вже не тішитеся. Шкода. Пообіцяв — виконав. Висока інспектура навіть бровою не повела. Хотілося як краще, дідько з цим усім. Кінець пісні.

Та все ж, всупереч сказаному, він тішився надією примиритися з нею, бо по чималій паузі, сповненої гурчанням вантажної машини і дитячим галасом, знову озвався:

— Чому ж ви мовчите? Продовжуйте! Ату на Балча!

Агнешка наче пробудилася зі сну й немовби збиралася побігти за авто, що віддалялося. Стримується. На легкому вітрі ще погойдуються різнобарвні папірці. Агнешка бездушно жде, поки вони опадуть. Безтямно повертається, минає Балча, йде до класу.

У класі сам-один сидить над зошитом Тотек Пживлоцький.

— Що ти тут робиш?

— Чекаю, пані, на другий урок.

— Не буде другого уроку. Сам бачиш. Іди собі, йди вже, Тотеку.

Вона підходить до столу, збирає свої папери, різний дріб’язок. Ні про що не думаючи, погладжує пухнасті головки айстр. Йде до своєї кімнати, така ослаблена і в такому розпачі, що й двері причинити за собою не хочеться. Перш ніж важко сісти біля столу, торкнула звисаюче під лампою суденце. Байдуже, з неохотою. Як бути? Як бути? Така ото, виходить, допомога. Слизька холодна обкладинка альбому під безсилою рукою. Кшись... Учила б я тебе, братику, одного. Делікатний шурхіт біля дверей — і за хвильку Флокс незграбно вибирається їй на коліна. Не втішай мене, песику, не варто. Були ми щасливі, але все швидко минуло і вже не вернеться.

— До кого це ви, пані, говорите? — озивається тут же, за спиною, Мар’янек.— О, хлопчик! — помічає він фотознімок на сторінці відкритого альбому.— Хто це?

— Мій братик, Кшись. Подібний до тебе.

— А де він тепер? Чи він уже великий!

— Він уже ніколи не буде... великим.

— Чому!

— Слухай, Мар’янеку,— змінює Агнешка розмову,— мені сьогодні було трохи соромно за вас. Дуже вже ви брудними з’явилися до класу. Що трапилося?

— Бо нас дядько ранком забрав до роботи, до маку,— пригадуючи, «Мар’янек кривиться, мовби збирається заплакати.

— Який дядько?

— Справжній. Дядько Януарій. І не хотів пустити нас до школи. Та Елька втекла, а ми за нею. І за нами дядько гнався. Мама нас боронила, а дядько взяв і набив її.

— Щось ти тут вигадуєш.

— Я правду кажу! — клянеться Мар’янек й ударяє себе брудною правицею в груди.— Я не брехун.

— Отож що я повинна робити, Мар’янеку,— жалібно каже Агнешка,— скажи ти мені. Що я маю робити?

— Зробіть мені, пані, гномика.

— Гаразд! — по хвилі згоджується Агнешка, мовби оживаючи від якоїсь нової, енергійнішої думки.— Приходь завтра до школи і гномик уже тебе чекатиме.

— Прийду,— охоче запевняє Мар’янек.— І Елька, і Тотек — всі прийдемо.

Море зайвого часу. Хвилини, чверті години, цілі години нічим не заповненого часу. І жодна праця, жодне заняття не заповнює його. А зайвим він стає тоді, коли людина зневіриться в його суті, в його меті. Змайструвати маленького чоловічка, гномика, для Мар’янека, змайструвати десять, сто чоловічків — а далі що? Флокс, прогулянка з Флоксом, а люди поглядають із картоплиськ, жінки на якусь хвилину важко опираються на держална лопат, а потім ще завзятіше хапаються за роботу. Охоче схопила б оту лопату, кошик, виривала б руками картоплини з-під посохлого, так терпко пахнучого плетива корінців: вона ж уміє це робити, шкіра її рук ще пам’ятає грунт, що лоскітно засихає на пучках пальців, під нігтями. Але її не приймуть до себе. Відсахнуться від неї, осміють. Або й проженуть. Між людьми є й такі перепони, яких ще й досі не можуть знищити ніякі закони про рівність. Що ж робити? Відмовилася пообідати в Павлинки, сказала, що не голодна, що, може, пізніше з’їсть трохи хліба з молоком. Розв’язала привезені їй пакунки, мішок з книжками та різним дрібним приладдям, котре зібрала з наміром використати на уроках. Було б уже з чим розпочати ті уроки, аби було з ким. Поскладала все це в різних кутках, попід стінами, потім, охоплена якимсь незрозумілим острахом, знову згорнула все в одну купу. Найпотрібніше склала в валізу, але невдовзі так і полишила ту валізу відчиненою посеред кімнати. Що робити? Що ж далі? Піде від хати до хати, буде