Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Софії Стопчанці, вчительці,

їй та її товаришам учителям

присвячую

Звати її Агнешка Жванець, і в цю мить вона саме про це й думає. Кому першому на новому місці я прокажу своє ім’я, прізвище? Кого першого зустріну і як він сприйматиме моє ймення: чи так от звичайно й байдуже, або ще й байдужіше, як ось я зараз. Переповнений автобус підстрибує на вибоїнах шосе, норовливо погойдується разом зі спітнілими пасажирами, що тісно збилися в гурт. Роки війни помітні ще й сьогодні, дивується Агнешка. Їхні сліди все ще не зникли з облич та одягу людей; у цьому випадково зібраному, строкатому гурті пасажирів вона відчуває застиглу гнітючість, загрозу і непевність. А може, це тільки видається? Є ж тут і групки-острівки статечних людей, знайомих між собою, людей, котрі, напевне, вже непогано влаштувалися в цьому краї. Дехто позиркує на Агнешку досить, часто, частіше, аніж на інших, інколи начеб з посмішкою, однак надто скупою й невиразною, щоб на неї відповісти. Може, це Флокс, маленький спанієль, на колінах у неї привертає їхні погляди. А може, ця кретонова сумка, яку вона пильно оберігає від агресивного ліктя сусідки, котру, либонь, зацікавило-таки, що то за скарб з гострими ріжками й невиразною формою ховається в ній.

Ні, не зацікавило. Сусідка відвертається до вікна, й Агнешка смутнішає. Вона чужа, нетутешня, не причетна до приятельських розмов, що точаться довкола неї. І, напевне, негарна, та ще й в такій пилюці, такої теплини! Просто — в спеку, яка буває хіба що в липні, а не в пору пізньої осені. Та й виглядає вона, напевне, як опудало в оцій спортивній куртці й картатих штанях. А в те вікно навіть не варто й поглядати, моя ти добродієчко з ліктем, бо ж біла курява, мов заметіль, аж піниться. Найохочіше збудила б Флокса, нахилилась би над його єдвабним вивернутим вушком та й нашептала б йому про все, що почуває, або й про будь-що. Та сором. Флоксе, сплюху такий, ми вже нібито й доїжджаємо. Ти радієш? Що? Відвезуть нас бричкою, а може, й автомашиною, викупаємося, повечеряємо смачненько, не переїдатимемося, звісно (щоб нам добре спалося), хоча нас, напевне, й припрошуватимуть, як то роблять всі гостинні селяни. Може, подадуть нам пиріжки й кисле молоко, га? Флоксе, цуцику мій, на першу в житті посаду їдемо, невже це тебе не тішить? Флоксе, прокидайся вже, заскімли хоч, бо щось дуже вже лячно.

Агнешка готується до виходу, здіймає з полиці валізу та несесер. Багаж чималий, та ще й Флокс! Клопоту багатенько. Огрядна тітонька з кошиком, накритим зверху рядниною, зауважує:

— А куди це ви так, добродійко? Іще ж не зупинка.

Доведеться, отож, застрягнути в оцій тисняві. Флокс крутиться, надокучає, видирається передніми лапами на Агнещині плечі, уперто намагається утримати рівновагу.

Потім, радіючи успіхові, задоволено лизнув у вухо найближчого солдата. Та Агнешці не доводиться й перепрошувати: солдат, видно, нічого й не відчув, бо надто вже захопився розмовою з якимсь добродієм у робочій спецівці. Але вже перша, мимоволі почута фраза пригашує Агнещин настрій. Неголосна мова робітника звучить густо, докучливо урочисто; оповідаючи, він постукує чорними від смоли пальцями по гудзику на куртці піхотинця, позиркуючи довкола з якимось острахом, і саме тому незручно підслуховувати.

— ...так його силоміць підпоїли на тому ж пороні, що він зробився, як колода. Потім мотузом до воза прив’язали, носом до землі, батогами по конях, та так і потягся туди, звідки прибув. Ми якраз на лузі були, рів мали копати аж до самого села, стоїмо, дивимося: віз якийсь летить, сам, без нікого. Придивляємося, а за ним щось волочиться. Якби не грузька дорога (коні, мабуть, тому й пристали) і якби не ми — оговтався б він хіба аж у святого Петра...

— А все ж, як же з усім тим шарварком?..— голос солдата гучний і протяжний, по-сільському млявий. Він, очевидячки, не збагнув незвичайності справи, й дехто з найближчих пасажирів обернувся до розмовляючих. Та це, попри косі погляди сусідів, начебто додало сміливості чоловікові в спецівці. Гнівно здвигнувши плечима, він дав волю стримуваній люті:

— А ніяк! Нехай вони зогниють! Нехай їх те багно!..— Свої прокльони він підкріпив промовистим жестом — широко розчепірив пальці руки й зараз же стиснув їх у кулак.— Було б спокійніше!

— Вони не з полохливих, факт.

— Ну й що ж. Нам нема чого спішити до них.

Час уже, мабуть, братися до виходу. Якась безпорадна й невпевнена, Агнешка намагається перехопити погляд кондуктора, затиснутого в кутку біля дверей.

— Хробрички... Це ж вони?

Обидва співрозмовники змовкають на півслові й підозріло зиркають на Агнешку. І не тільки вони. Запитання, таке звичайне в автобусах, стишило гомін довкола. Ще тільки мотор гуде й погуркує на