Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Щиро кажучи,— тихо говорить Агнешка,— що і я побоювалась. Сьогодні все бачиться інакше, зовсім інакше.

— Отож-бо,— радіє інспектор.— До побачення. Дуже, дуже добре.

Схрещуються руки в прощальному потискові. Псякреньтка сідає за кермо. Іксинський підсаджує Іксинську в буду і сам нарешті вмощується, постогнуючи.

— Навесні я радила б розбити садочок,— вихиляється інспекторка.— І вазони на вікнах. Це дуже прикрашає й милує око.— Сказавши це, вона затулює рота великим чоловічим носовичком, готуючись до сподіваної атаки куряви.

Визирає зі свого віконця і Псякреньтка, гукає Агнешці:

— Пам’ятайте: в разі чого бийте на сполох.

На цю осторогу всі реагують, як на жарт, веселим сміхом.

Нарешті поїхали.

— Страх — і по страхові,— озивається Балч.— Удалася показівочка на всі п’ять.

Голос його, як звичайно, глузливий, однак бринить дружньою, приязною гордістю.

Агнешка не тямилася від щастя. Вона забула, не хоче пам’ятати зараз про чвари й травми. Мимохіть, радісно хапає Балча за обидві руки:

— Дякую! Ах, дякую!

— Бачите, пані,— посміхається Балч,— не такий страшний чорт... І мене радує, що на щось таки придався.— Не випускаючи її рук із своїх та нахиляючи голову, додає тихіше: — Про вчорашнє прошу забути.

І хитнув головою в бік Мигдальського.

— Пробачте. Можете зайнятися офіційними справами.

Міліціонер, пронизливо скриплячи своїм велосипедом, наближається до Агнешки; Балч же чемно відходить на кілька кроків убік і помічає Семена, навантаженого важким ранцем. Нетерплячим жестом наказує йому сховатися за стіною.

— Хотів би дещо запитати, оскільки я у справу служби...— невпевнено починає Мигдальський.— Ви, громадяночко, значить, задоволені своєю роботою? Чи не так?

— Дуже! — стверджує Агнешка голосно, перевіряючи розпроміненими очима, чи чує її Балч.

— Ніхто вас тут не кривдив? Не чіпав?

— Коли?

— Учора, під час розваг, наприклад.

— У мене були свої гості,— відповідає не досить ясно дівчина.

— Такі собі двоє...— здогадується Мигдальський.— На мотоциклах їхали звідси, факт.

Агнешка хвилину мовчить, роздумує.

— І вони поїхали далі?

— Нібито. Але номери їхні я про всяк випадок записав,— і починає гребтися у своїй сумці.

— Облиште це,— неприязно стримує його Агнешка,— Замість того щоб записувати, ви могли відразу ж потурбувати нас.

Бали пирскає сміхом, і міліціонер втрачає рештки поважності.

— Значить, усе в порядку? — у збентеженому голосі Мигдальського бореться підозра з жаданням святого спокою.

— Може, не все. Може, забагато випивки.

— Самогон? Потай виготовлений?

— Не знаю. Я не пила.

— Може, побили когось... га?

Агнешка на мить дотикається Балчевих очей коротким, проникливим поглядом, його — тепер уже безборонний — засоромлений усміх переважує небезпечну секунду.

— Я не була в залі ввесь час. У мене були свої справи.

Мигдальський полегшено зітхає, хоч по його сумовитих віях видно, що він не дуже задоволений собою. Одначе капітулює.

— Поголос, виходить, безпідставний. Формально й фактично все в порядку? Дякую вам.

Вже сідаючи на велосипед, по-іншому, значуще, прощається з Балчем:

— Гляди ж, Балче, бо дограєшся. Не допоможуть і ордени.

Коли ж міліціонер зник, нарешті, за тинами, Балч глибоко зітхнув і промовив:

— Вже з півгодини всі всім дякують. Дякую і я. Дякую і дивуюся.

Якимось неприємним скреготом видається нараз Агнешці оцей новий тон в Балчевій похвалі, оце двозначне підморгування. Агнешці стає соромно від тягаря співучасті й вини.

— Після всього,— каже вона Балчеві, заразом виправдовуючи й себе,— що ви зробили для школи, я не могла б інакше...

І знову отой його загадковий погляд — усе хмурніший, смутніший, зліший...

Враз ганок повниться дитячим гамором. Дітлахи, підштовхуючи Семена, що першим з’являється на порозі з порожнім уже ранцем, вибігають із класу. Юрба кричить, свистить, розмахує газетними пакуночками. В повітрі вже закружляли й цукеркові обгортки. Тільки Павлинчині діти, якісь осовілі, довше затрималися на ганку, по чому, коли вересклива юрма зникла за рогом, побігли навпростець до свого будинку.

— Це добре, що ви обдарували дітей,— озивається Агнешка.— Перший день. Я й не подумала про це.

— Реванш за грудочку цукру.

Агнещина посмішка згасає. Діти... Спіймала себе на думці, що не було серед них облич, котрі вона запам’ятала за останні два дні. І куди це вони так біжать? До автомашини Балча, що стоїть на вулиці біля крамниці. Там уже й Семен, відчиняє дверцята кабіни, затоптує недопалок, вмикає мотор. Діти з криком розміщуються на кузові.

— Ці