Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Балч, цей Балч! Раз у "раз бачить вона його перед вікном. Або чує крізь двері, як метається в своїй кімнаті, як грюкає чимось, люто й гучно, може, навмисне. Він заповнює собою увесь дім, усе подвір’я; всюди якось аж ніби тісно від його розлюченої, неспокійної присутності. Та ще й отой його огидний, знову накинутий на руку шнур. Опівдні аж з канцелярії, аж крізь кілька стінок долітала його люта лайка: кричав і кричав на вчорашніх забіяк. Траплялися серед тих криків і глухі напружені хвилини тиші. Може, він когось бив. Втекла на годину з дому, блукала над своєю близькою затокою, боячись навіть зустрітися з ким-небудь.

Він кружляє довкола неї, чигає на неї. Його кроки чути тут ось, за дверима... Стихають зненацька — і ніби вже чується важкий віддих біля клямки. Та ні, щойно його злий профіль майнув за вікном. І знову ж ні, бо він вже товчеться ось тут, поряд, в кімнаті. Він всюди водночас. Це стає нестерпним... Що ж далі? В голові — порожнеча. Коли б хоч швидше та ніч, тиша, спромога зосередитися! Десь там після полудня Агнешці щастить вирватися на подвір’я по воду. Анікогісінько. Ні, ні, не треба вертатися в кімнату. Будь-що потрібно відігнати, бодай на кілька хвилин, цей розпач. Як же це її вчили? Як до-обре йти на штурми скель... Спорт, гімнастика, більше руху. Коли б хоч якийсь човен — але ж тут усі вони припнуті ланцюгами. Жаль, що Павлинка поздіймала суху білизну. Голий, обвислий шнур погойдується між двома яблуньками. Це ж огидно, просто огидно ходити отак зі звоєм шнура через плече. Гицель! Ковбой! Хвалько! Зарозумілець! Вона й сама не знає, навіщо це відв’язує шнур від яблуневої гілки й звиває його в кільце. Ніхто сюди не дивиться, ніхто нічого не бачить. Тепер — тією ж дорогою, що йшла вперше, із ним — так недавно й так давно. Ніколи не назве його на ймення, навіть у думці. Ім’я це — простацьке, претензійне, як і він сам. Та й прізвище його бажала б вона забути, ніколи не знати, не промовляти його. Огидно смішне прізвище, зухвале, як і він сам. Циркові штуки із шнуром. Де він і як їх навчився? Якби їй довелося з ним борюкатися, поклала б його на обидві лопатки. І била б його, била кулаками, і, звісно, не по голові, так як він Семена й як, певне, тих учорашніх бешкетників; била б його по міцному вигнутому торсі, по міцній крутій шиї, била б за хробричан, за самогон, за Семена, ну й найдовше — за нинішнє лихо, за це ошуканство з дітьми, вже невідворотне, непоправне. З кінця шнура треба зробити петлю. Вона зрівняється з ним на будь-якій ділянці, справиться з ним в усьому, переможе його. Отож — навіть сама собі дивується,— треба, незважаючи на все, залишатися тут? Завагалася перед цим руба поставленим питанням. Вона ще побачить. Можливо, щось ще й трапиться. Але — що?

На цій похмурій галяві в тополиному гайку, оброслому хмелем та ожиною, ніхто її не знайде, не помітить. Глуха місцина. Посеред галяви — оземок зламаного дерева, вівтар собачої муки й людського ошуканства. Місце, гідне її прагнення помсти. Агнешка замахується петлею, кидає її над потрощений пень, як це — вона сама бачила — робив Балч. Схибила. Ще раз. Знову промах. Закушує губи, як звикла робити в хвилини упертості. Пробує ще раз, і ще раз — з лютою настирливістю, з усе наростаючою, ятрючою злістю. І щоразу без успіху.

— Що ви, пані, робите?

Неголосне запитання Тотека як постріл. Аж зніяковіла. Отак забутися, дати пійматись на не дуже солідному занятті! Навіть не знаходить, що відповісти. Поспіль змотує шнур і продирається крізь вал терну на стежку.

— А, ти? Звідки отак несподівано? Аж перелякав мене.

— Я, пані, вас шукаю. Війт наказав, Балч.

— Навіщо?

— Бо він сам вас розшукує і не може знайти. Бігає та й бігає. Прибіг і до нас, я був один удома, спочатку він спитав, чи я вас не бачив, а потім погнав шукати вас.

— Вертайся, Тотеку, додому. Мене ти не бачив. Зрозумів?

— Це даремно. Тут він вас знайде. Я знаю краще місце.

— Що це за місце?

— Кімната. Ви її побачите.

— І не думаю ховатися. Смішно.

— А це не для сховку, взагалі цікаво. Моя таємниця. Тільки Уля знає, ніхто більше. Ви будете третьою. Будьте ласкаві!..

Бере вчительку за руку й довірливим, гарячковим рухом тягне її за собою. Однак на стежку не виводить, обоє пробираються узбіччям ямистого, покритого кущами пагорба й, зробивши півколо, від озера потрапляють на спадистий схил, захаращений битою цеглою й бетоном. Звідси, згори, видно все підзамчя, а біля підніжжя башти — вхід до прибудови, котру Балч у перший день назвав Клубом і про котру, либонь, згадувала й Павлинка, як про місце парубоцьких і заразом вартівничих ночівель брата. Неприємне місце. Аж здригається мимоволі Агнешка: старезні стіни, якісь наче струпчаті, порізані шрамами щілин і розколин, підперті скісними балками, а двері, заховані в глибокій, вигнутій дугою ніші, теж якісь непривітні, низькі, окуті іржавою бляхою, ніби підвальні. Агнешка спрямовує погляд на озеро й далі в розлогу глибінь осінньої жовтавості, що різко виділяється на фоні пелени хмар, звислих над обрієм. Від цього споглядання відриває її голосний жіночий крик, що долинає з підзамчя:

— Ах ти, п’янице клятий! День у день одне й те ж... А діти! Хто їх нагодує?

Коздроньова... Тут же, під ними, на доріжці до отих низьких дверей. Видно вже й чоловіка, вихилився з-за рогу муру. Заточується, змахує