Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Я бачила, як до неї наблизився Утред і щось пояснив. Повз мене слуги проносили величезну, мов щит, тацю з залитою соусами свининою, і на мене нагримали, відштовхнули до стіни. Я злякалася, відчула себе тут зайвою. І напевно, саме такою розгубленою, зацькованою, нікчемною постала перед леді Ріган. Її темні очі оглянули мене з голови до ніг.

— Це і є твоя господиня, Утреде?

Нас миттю оточили цікаві, та леді Ріган сердито на них нагримала:

— Хіба у вас нема роботи? Щось ніби пригорає.

Вона озирнулася на Утреда, здається, звеліла йому залишитися тут і попоїсти з дороги, а мене жестом запросила йти за нею.

Ми перетнули просторе подвір’я, спустилися зовнішніми сходами обіч головного входу і опинилися в приміщенні зі стінами, складеними з колод. Скрізь висіли в’язки сухих трав. Біля вогнища стояв стіл, рясно заставлений тарелями та глеками, до яких, схоже, ще ніхто не торкався.

Леді Ріган вказала мені на лаву біля столу.

— Гадаю, вам буде не зайве підкріпитися з дороги.

Я сіла, але до їжі не доторкнулася. З-за дверей сусіднього покою долинали гамір, вигуки, сміх, бренькання струн. Та леді Ріган не поспішала вести мене до гостей і знайомити з господарем. Натомість вона присунула мені тарілку з відбивними, пюре з горошку й цілу купу пиріжків.

Я була страшенно голодна, але під запитливим поглядом господині не могла проковтнути й шматочка. До того ж, вона подала мені білосніжну серветку, столовий ніж і ще якусь річ на кшталт маленьких вил і сказала, що це — аби я не забруднила руки. Нас у монастирі вчили гарно й благопристойно їсти, але що робити з цими вилами, я просто не знала. Вона це зрозуміла й пояснила. Проте я тепер почувалася брутальним мужланом і лише гордовито глянула на неї.

— Дякую, але я не голодна.

— Хіба? А мені здалося, що вигляд у вас зовсім виснажений. Випийте хоча б вина — воно поверне рожевість на ваші щоки.

Вино було темне, густе й солодке, мов ягоди. Та коли я спорожнила кубок, побачила легкий подив у очах леді Ріган.

— Ого, дівчино. Хіба вам не казали, що південні вина не п’ють, як джерельну воду? Та ще й натщесерце.

Я зрозуміла, що знову роблю щось не так. І сердито відрубала — хіба не сама вона запропонувала мені випити? За нашими традиціями я б виказала неповагу до господині, якби не прийняла чашу. Вона відвела погляд, пробурмотіла тільки, що зовсім не те мала на увазі, але тепер мені неодмінно слід поїсти, інакше я сп’янію.

— Міледі, — почала я, — мені не зовсім зрозуміло, чому ви пригощаєте мене тут, а не ведете до лорда шерифа.

Тут вона сказала, що ще не мала нагоди перемовитися з Едгаром. Та й зараз час не найвдаліший, а ось за кілька днів вона неодмінно все повідомить і постарається відрекомендувати мене. Я слухала її, але в голові у мене шуміло, приємне тепло розливалося по тілі й водночас я почала дратуватися.

І тоді я взялася пояснювати, що конче потрібно, аби Едгар заступився за моїх людей, примусив Ансельма зрозуміти, як селяни бідують, а їхня сутичка з Уло — лише відповідь на його беззаконня.

Вона сумно дивилася на мене.

— Боюся, леді, що ви просто надто молода і вперше зіткнулися зі злигоднями життя.

— Ні, не вперше. Я й раніше захищала своїх людей. Просто я остання з роду й крім мене більше нема кому за них заступитися.

— Це шляхетно. Але хіба ви прибули тільки за цим?

Я обурилася. Ця жінка вочевидь не дурна, але за яким правом? І чому думає, що вирішення такого важливого для мене питання має відкладатися з її волі?

— Міледі, в мене лічені години, я не можу чекати.

— А доведеться.

— Ви не бажаєте звести мене з шерифом? Тоді я зроблю це сама.

Я спробувала встати, але вона притримала мене за руку. Почала щось пояснювати про старі звичаї на йоль, говорила, що жінкам ліпше не з’являтися на бенкеті, поки чоловіки не віддадуть належне традиціям. Я дивилася на неї, але не розуміла. З внутрішніх покоїв досі лунали регіт, вигуки, хрипкий спів. Цей гамір заважав мені зосередитися на словах леді Ріган. Чомусь у мене з’явилося відчуття, що ця жінка, яка має таку владу в маєтку, просто не хоче, аби я зустрілася з Едгаром. Напевне, тому, що вона стара й неприваблива та не бажає, щоб я, бозна-звідки взявшись, стала між нею і красенем Едгаром. Адже вона навіть не здогадується, що я, по суті, приїхала свататися. І товкмачить щось про йоль.

Я з погордою глянула на неї.

— До чого тут йоль? Нас у монастирі вчили, що це старий боговідступний звичай, котрий зберігся з поганських часів.

Вона кинула на мене дивний погляд.

— Атож, я й забула, що ви росли в монастирі. І на вас одяг черниці. Але ви чомусь на черницю не схожі.

І знову цей її оцінюючий, трохи глузливий погляд, який так мене дратує. Я сказала:

— Я й не черниця, міледі. І не хочу бути схожою на черницю. Звісно, такого гарного вбрання, як у вас, не маю, але я розраховую сподобатися ерлові Едгару.

Її брови здивовано злетіли вгору. В очах промайнув глузливий вираз. У мене плуталися думки, але я зрозуміла, що бовкнула зайве. Принаймні, раніше я не збиралася їй цього казати.

— У ім’я Господа! — всміхнулася вона. — Отже ви, пташко, розраховуєте спокусити Едгара Армстронга? Для того, щоб він виступив на вашому боці в заколоті?

— А ви були б проти?

— Воістину