Читати книгу - "Сповідь суперниці"

проковтнула її зі страшенною пожадливістю — останнім часом шалено голодувала. Відчуття насичення не з’явилося, але голод вже не так дошкуляв, тож я почала прислухатися до розповідей мого супутника про те, що працівників на будівництві непогано годують і ті, хто залишився тут на зиму, розкошують. Та й роботи ще непочатий край — он із яким розмахом узявся до справи шериф.

Просто переді мною височіла закладена вежа, головна будівля майбутнього замку. За місцевою традицією, вона зводилася шестикутною, стояла на масивному підмурівку з підвальними приміщеннями, а догори футів на тридцять уже здіймалися гладенькі стіни з вапняку. Перший поверх було, по суті, скінчено, зведено гарну півкруглу арку головного входу, прикрашену візерунчастим архівольтом[31] з різьбленими колонами обабіч. Але, якщо зважати на кількість заготованих матеріалів, — каменю, колод, дощок, мотузок, складених рівними стосами, — до завершення робіт було ще далеко. А навкруг височіли гігантські ряди стін із виступами башт, нагорі, як і донжон, вкриті сіном і гноєм, щоб уберегти від морозу ще свіжий розчин.

До нас із Утредом наблизився добре вбраний молодик і пригостив мене різдвяними круглими коржиками.

— Де ти відшукав таке диво, Утреде? — сказав він, посміхаючись, і в його говірці вчувся легкий іноземний акцент. — Справжнісінька срібляста фея з туману.

Я засоромилася від його відвертого загравання, хоча й казала собі, що варто навчитися не боятися чоловіків. Та й Утред тримався з ним привітно, відрекомендував мені його, як Саймона Француза — головного майстра на будівництві. Я почала розпитувати його про роботи. Той здивувався.

— А вас це цікавить?

Звісно, якщо я збираюся стати тут пані. Але ж йому я цього не сказала. Та Саймону полестила моя увага, він охоче пояснив. Будівельні роботи завжди завмирають за місяць до Різдва, бо зведені взимку стіни зазвичай розвалюються. І річ навіть не в морозах, а в тому, що розчинові потрібно кілька місяців, щоб як слід осісти, а зимова перерва дає таку можливість. Інакше нижні ряди кладки, в яких розчин ще не затвердів, не витримають величезної ваги верхніх і деформуються. Ну а поки каменярі готують блоки на наступний сезон, роблять дерев’яні заготовки.

Цей хлопець був очевидячки закоханий у свою справу, і я мимоволі заслухалася. Та й довкола панувала така добра, святкова атмосфера. Я бачила хатки будівників, прикрашені різдвяним плющем, бачила хлоп’ят, які весело гралися, відчувала запахи духмяних страв. Тут панували різдвяні настрої, і ніхто з цих людей не знав, що північніше, у фенах, назріває заколот і я, по суті, є його ватажком. Навіть моє ім’я їм ні про що не говорило, вони просто привітали мене з Різдвом і побажали щасливої дороги.

Якщо з Гронвуда я виїхала вмиротворена, то з наближенням до Незербі мене знову охопив страх. Я раз-по-раз просила допомоги в усіх святих, життєписи яких вивчала протягом усіх цих років.

Утред теж хвилювався, але намагався бадьоритися.

— Погляньте навкруг, міледі. Які тут пишні ниви, які густі гаї. Як пощастить, — і виправився: — Якщо Господь допоможе, то все це незабаром стане вашим.

Сонце розлилось яскравими смугами поміж лілових хмар і вже висіло над обрієм — морозяне, багряне. Довкруг розлягалися безкраї, чисті поля, припорошені снігом, який випав після Різдва. То тут, то там світилися вогники домівок, до неба тяглися цівки фіалкового диму. За інших обставин мені б сподобалася ця картина, але зараз такий абсолютний спокій тільки дратував. Буря, вітер, сніг — негода більше відповідала б тому, що я наразі відчувала. І коли Утред вказав пужалном на дерев’яні частоколи біля річки та заявив, що це Незербі, я навіть завагалася — чи не повернути назад?

«Любов — це війна, і в ній немає місця боягузам».

А я їхала боротися за свою любов. І гордо підняла голову.

На подвір’ї бургу Незербі горіли вогні, метушилися слуги. Утред спішився й допоміг мені злізти з сідла. Я похитнулася — від довгої їзди верхи все тіло заніміло. І ще я чула запахи кухні й зрозуміла, що знову голодна.

Розпитавши в челяді про леді Ріган, Утред повів мене вбік від головних споруд, туди, де була кухня. Над її пірамідальною покрівлею здіймався густий дим.

— Стривай, Утреде. Навіщо нам ця леді Ріган? Мені треба побачитися з шерифом.

Утред знітився, почухав щоку кінцем пужална.

— Річ у тім… Загалом, йоль за традицією відзначають виключно чоловіки. Якщо ж там з’явиться жінка, можуть подумати про… Е-е…

Він м’явся, а я почала гніватися.

— Кажи заради всіх святих! Коли щось не так, то я взагалі не розумію навіщо ми приїхали.

— Гаразд, — він махнув рукою. — Все одно іншого виходу в нас немає. Але спершу я все-таки зведу вас із леді Ріган, а вже вона вирішить. Адже я говорив із нею про вас.

Леді Ріган — жінка, яка живе в домі ерла Едгара як його господиня. Чому? Адже вона лише вдова його брата. Безплідна вдова, а значить, жінка, яка не заслуговує на пошану, бо не виконала свого основного обов’язку, не народила чоловікові спадкоємця. Але Утред говорив про неї з повагою і, виходило, моя доля залежала від неї. Я вже відчувала неприязнь до цієї жінки, навіть потай ревнувала. Що знайшов у ній Едгар, якщо залишив при собі за господиню?

Проте, побачивши леді Ріган, я заспокоїлася. Ця жінка була стара і неприваблива. Але це була справжня пані. Навіть ігуменя Бріджит не вміла триматися з такою гідністю. Леді Ріган стояла серед кухонної метушні, мов королева. Статечна, погордлива, вона владно віддавала накази. Довкола чаділи вогнища, щось готувалося, кухарі проносили на рожнах величезні тулуби, тут-таки розбирали м’ясо, товкли щось у ступах, гримотіли казанами та пательнями. І всім тут керувала ця неприваблива товстунка. Але як вона була вбрана! У сукню з синього сукна, а синій колір такий дорогий! До того ж, я побачила срібляне вишивання по його пелені, а на плечі їй спадало легке шовковисте запивало,