Читати книгу - "Сповідь суперниці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— То ви проти? О, я зрозуміла це відразу! А якщо я скажу, що прибула, щоб укласти з Едгаром шлюбну угоду? Не маю ні батька, ні іншого старшого родича, який би зробив це за мене, а мій опікун Ансельм — мій ворог, і лише Едгар зможе захистити мене.
Здається, я сп’яніла. Говорила те, що й не збиралася. І чомусь плутано пояснювала їй, наскільки Едгару буде вигідно укласти зі мною шлюб. Та леді Ріган мене перебила.
— Ось що, дитинко, в тебе з цим нічого не вийде.
— Чому це? Через вас? Ви самі вирішили одружити його на собі?
Її обличчя зблідло. Вона підвелася.
— Я бачу ви або п’яні, або вас у монастирі не навчали гарних манер. Що ж до мене й Едгара… Скажу тільки, що є чимало пані та дівчат, які хотіли б мати його за чоловіка, але у них нема шансів. Як нема їх ані в мене, ані у вас.
— Мені треба зустрітися з ним! — майже закричала я.
Рвучко встала і зробила крок до дверей у внутрішні покої. Та леді Ріган випередила мене, заступила двері.
— Заради Бога, не треба туди заходити. Для вашого ж блага. Пригадайте, в вас тече кров великого Херварда, і ви не повинні поводитися, як розпусна дівка.
— Чуєте? — перебила я.
Там, за дверима, куди вона не бажала мене впускати, лунав спів. І співали про мого діда Херварда.
Я раптом відчула приплив якогось нерозсудливого оптимізму.
— Ви не посмієте завадити мені, леді Ріган. Там мої побратими, сакси. І вони славлять Херварда. Тож пропустіть мене, якщо не бажаєте, щоб я вчинила скандал.
Що б я зробила, навіть і не знаю. Але, здається, готова була на все. І чи Ріган зрозуміла це, чи їй просто набридло боротися з п’яною послушкою, але вона несподівано відійшла.
— Біс із тобою, дівчино. Йди. Спробуй сама поміж п’яних чоловіків домогтися своєї частки слави… Або ганьби…
І я опинилася на галереї, що тяглася вздовж широченної саксонської зали. Завмерла. На мене повіяло теплом, димом, запахами печені, вин і розпалених тіл. Я вчепилася в поруччя, подивилась навколо.
У двох печах високо горів вогонь, його відблиски освітлювали різьблені стовпи зали, завалені наїдками столи та бородатих людей за ними. Вони бенкетували, співали, реготали. Крізь клуби диму я дивилася на них і поступово розуміла, що тут самі чоловіки, й чоловіки ці добряче п’яні. Більше того — п’яні до нестями. Я бачила, як вони спорожняють величезні кубки, щось кричать, жеруть. Хтось боровся, хтось намагався танцювати. А дехто спав, упустивши голови в тарілки з недоїдками.
Я злякалася, в мене виникло навіть бажання повернутися, втекти. Але тут я побачила Едгара. Він сидів на чолі довгого столу і сміявся. Я не змогла відвести від нього погляду, таким вродливим, ну просто золотим здався він мені. Золотилося його відросле волосся, що недбалими кучерями обрамляло обличчя та шию, золотавою була вільна сорочка з якоїсь незвичайної переливчастої тканини. І його промениста сяюча усмішка.
Я притисла руку до грудей, у яких божевільно стугоніло серце. Розум підказував, що краще піти, але душа моя співала, і я раптом зрозуміла, що повинна підійти до нього… Просто зараз. Адже я так довго мріяла, як з’явлюся перед ним, і він нарешті побачить мене… дізнається, що я існую і що я люблю його.
Раптом хтось чіпко обхопив мене ззаду, п’яно засміявся мені у волосся. Якийсь хлопчисько. Я відштовхнула його та побігла галереєю туди, де були сходи. Тепер шлях до відступу було відрізано.
Знизу в двері вносили таріль зі смаженим кабаном.
— Тор! Тор! Зараз ми скуштуємо м’яса твого вепра![32] — гукали навколо.
Я проскочила під таріллю, але хтось ухопив мене за руку, зірвав запинало.
— Дивіться — жінка! Тор послав нам красуню на йоль.
— Жінка! Дівка! — закричали звідусіль.
Мене хапали з усіх боків. Спочатку штовхали, потім підняли на руки, почали майже кидати один одному і реготати. Я була мов безпорадна лялька, відчувала їхні руки на своєму тілі, мене щипали, хтось обслинив мені губи.
Я почала вищати, вириватися. Побачила перед собою чиєсь худе бородате обличчя і відчайдушно вчепилася в нього нігтями. Незнайомець вибухнув прокляттями, почав завалювати мене на стіл. Але поряд товпилися інші, штовхалися, заважали йому.
Вони були наче дияволи з пекла. Цього я не чекала. Під руку мені потрапила обгризена кістка, і я нею почала бити їх по головах.
— Пустіть! Ви не смієте! Я онука Херварда!
Нарешті якось вирвалася від них, випручалась, вискочила на стіл і просто по стільниці, перестрибуючи через глеки й купи їдла, побігла туди, де сидів Едгар. Він сміявся, він ніби й не помічав, як вони хапали мене. Схоже, звернув на мене увагу, тільки коли я опинилася перед ним.
— Оце так, — тільки й мовив він, коли побачив мене на столі.
Я ж зіскочила вниз, спіткнулась і вмить опинилася в нього на колінах. Обійняла Едгарта, притислася до нього. Довкола кричали. Я ж благала, мало не плачучи:
— Не віддавайте мене їм! Заради Пречистої Діви — не віддавайте. Адже я прийшла до вас.
І раптом відчула, що він несе мене. Розштовхує їх і несе мене на руках, мов дитя. Я й почувалася дитиною, наляканою, беззахисною. Але він уже тримав мене біля своїх грудей і міг врятувати
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь суперниці», після закриття браузера.