Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Герман і Максим ступили на станцію, і морок тунелю розтанув у гаморі життя. Платформа кипіла — десятки людей гуділи серед іржавих вагонів, що стали стінами майстерень. Ковалі гнули метал, молотки били в унісон, іскри сипались на бетон, змішуючись із запахом гарячої сталі, оливи й поту, що сочиться навколо. Над головою тріскотіли лампи, кидаючи тремтливе світло на купи уламків і дротів, що звисали, як мертві змії.

Невеликий загін озброєних бійців у сірих куртках стояв біля входу, їхні очі пильно вдивлялись у темряву тунелю, звідки виринули гості. Один із них стиснув автомат, але Герман лише кивнув, проходячи повз, — його чорна форма й татуювання на зап’ясті були пропуском, що мовчки кричав: "Свій". Бійці розступились, хоч їхні погляди затримались на Максимі — чужаку в пошарпаному одязі, чиї руки ще липли від крові.

Для Германа ця станція була домом — він ішов упевнено, розправляючи плечі, кидаючи короткі "привіт" ковалям і механікам, що відривалися від роботи, щоб кивнути у відповідь. Його голос, спокійний і твердий, відлунював між стінами, коли він віддавав накази чи жартував із місцевими. Максим же тримався позаду, його очі обшарювали станцію — від купи деталей на столі, що скидались на розібраний автомат, до жінки в кутку, яка гнула бронепластину, лаючись на помічника. Тут кипіла робота, але під гулом молотків відчувалась напруга — Цитадель не спала, вона готувалась.

— Не бував тут? — кинув Герман, глянувши на Максима з ледь помітною усмішкою.

Максим пирхнув, окинувши поглядом стелю, де краплі конденсату падали на бетон.

— Ні, не тягнуло до ваших підвалів, — буркнув він, голос просочився цинізмом. — Гарне місце, якщо любиш запах мокрого заліза й чужі косі погляди.

Герман тихо засміявся, кивнувши на натовп.

— Тут усі свої, Макс. Розслабся, за нами вже ніхто не женеться, — сказав він, але в його тоні відчувалась гордість — за людей, за станцію, за те, що вона трималась у цьому хаосі.

Максим кивнув, але тривога не відпускала. Він ловив на собі погляди — цікаві, насторожені, іноді ворожі. Чорна форма Германа, його татуювання "Чорної Мітки" — еліти Цитаделі — діяли як щит, але Максим залишався чужаком. У Форті його знали як бійця, тут же він був ніким — лише тінню за спиною Германа. Він стиснув кулак, відчуваючи, як липка кров Виродка все ще тримається на шкірі.

Вони пробирались крізь гамір — команди ковалів, скрегіт металу, шипіння зварки. У кутку хлопець, не старший шістнадцяти, викладав на стіл деталі — ствол, затвор, пружини, — а старий механік бурчав, пояснюючи, як зібрати щось убивче. Максим зупинився на мить, його очі звузились — це не просто укриття, це машина війни, що дихає серед іржі й занепаду.

— Дивись, — Герман кивнув на ескалатор попереду, що давно завмер, його сходи вкрились пилом і слідами чобіт. — Нам туди.

Максим хмикнув, кинувши погляд на сходи.

— Що, ліфтів у вашій фортеці не передбачили? — буркнув він, але рушив за Германом.

Вони почали підніматись, важкий метал гудів під ногами, повітря стало густішим від вологості й запаху машинного мастила. Стіни ескалатора були вкриті тріщинами, із щілин сочилась вода, краплі тихо падали на бетон унизу. Здалека долинали відлуння ударів — ніби станція пульсувала, не зупиняючись ні на мить.

— Треба проявити силу, — кинув Герман із легкою усмішкою, піднімаючись без зусиль, ніби ці сходи були його щоденною дорогою.

Максим скривився, його чоботи гупали по металу.

— Та я вже проявив, коли твій план із "Дельтою" накрився, — відрізав він, але кутик губ смикнувся — їхня стара гра в перепалках.

Герман тихо засміявся, не обертаючись.

На верхньому рівні вони зупинились, Герман розправив плечі, вдихаючи повітря, що пахло порохом і потом.

— Ось ми й тут, — сказав він, його голос став упевненішим. — Ласкаво просимо до Цитаделі ще раз, Макс. Не спіткнись об поріг.

Перед ними розкинувся пропускний пункт — кілька бійців у сірих формах Стражів стояли вздовж барикад із мішків і металевих листів. Їхні автомати висіли на плечах, очі пильно обшарювали кожного, хто підходив. Один із них, кремезний, із шрамом через брову, кивнув Герману, але його погляд затримався на Максимі — холодний, оцінюючий. Стражі були місцевою гвардією — не еліта "Чорної Мітки", а прості бійці з базовою зброєю й навичками, що тримали порядок серед хаосу. Їхня форма тьмяніла поруч із чорною уніформою Германа, але вони знали своє місце.

Максим відчув, як погляди Стражів свердлять його спину, але лише хмикнув.

— Що, Германе, твої пси не люблять гостей? — кинув він тихо, щоб чув лише напарник.

Герман усміхнувся, не обертаючись.

— Вони просто не знають, що з тобою робити, — відповів він, його тон був легким, але з ноткою гордості. — Ходімо, Кольт чекає.

Герман і Максим ступили на верхній рівень станції, де пропускний пункт гудів напругою. Барикади з мішків і металевих листів тягнулись уздовж платформи, а п’ятеро Стражів у сірих формах стовбичили біля проходу. Їхні автомати висіли на плечах, очі пильно обшарювали кожного, хто наближався. Повітря пахло порохом і потом, а з нижнього рівня долинав гул молотків, що били по сталі.

Герман ішов упевнено, його чорна форма "Чорної Мітки" вирізнялась серед сірого натовпу, татуювання на зап’ясті блиснуло під тьмяною лампою. Максим тримався позаду, його пошарпаний одяг і закривавлені руки притягували погляди. Один із Стражів  ступив уперед, його рука лягла на автомат.