Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–І тебе я теж не гідна.– опустила очі Олімпія.

–Я, як виявилося, теж проявив себе аж ніяк не благородно. Схоже, ми з одного тіста.

–Ти залишишся зі мною? – з надією запитала вона.

–Ні. – відрізав він. – Навіть після всього – не стану. Ці стосунки побудовані на брехні. Я не зможу так. Я маю знайти її і поговорити. Нам із тобою краще не бачитися.

Він підвівся, Олімпія так і залишилася сидіти біля його столу, схоже тепер усе точно скінчено. Навряд чи Аджаала пробачить його після цього. Олімпія вперше відчула вагу власної помилки. Вони всі втрьох тепер будуть нещасні. І все тому, що Олімпія не змогла стати хорошою сестрою, хорошою відьмою і хорошою дівчиною. Її руки затремтіли. Кільця на пальцях задзвеніли, стукаючись одне об одне, вони почали нагріватися. Олімпія втупилася на руки, відчуваючи одне єдине бажання: перенестися на острів руїн.

Аджаала щойно стала свідком того, як її кастодіан явив на світ п'ять кошенят. Зовсім маленьких, усі, як одне чорні й зеленоокі, і що з ними тепер робити? Кайл не відходив від малюків, гладив, годував Арісту, допомагав їм. Він дуже любив кастодіанів і вони відплачували йому своєю довірою. Зіниці Арісти розширилися і вона муркотіла, облизуючи кошенят, щойно Аджаала простягала до них руки. Схвильована матуся, хто б міг подумати, що пара днів у товаристві Борріярда так обернеться. Дівчина погладила кошенят, привітала Арісту, поцілувавши кастодіана в лоб і перенеслася до будинку Містрал. Дівчина заборгувала їй розмову, як дивно, що бабуся, яка нарешті повернула собі пам'ять тепер не була основним завданням Аджаали. По суті, в неї більше не було завдань. Все здавалось їй тепер марним, назавжди позбавленим сенсу.

–Аджі.– знову покликав Тіордан.

Аджаала заплющила очі, його товариство вже не просто терзає її, а починає докучати.

–Відійди, Тіо. – зітхнула вона.–Нам не варто...

–Це я. Чуєш? Я пам'ятаю все.

–Ти пам'ятаєш мене? – здивувалася вона, обертаючись.

–Пам'ятаю, як ми прощалися... – підходячи ближче, почав він... – Як ти зникла в порталі.

–Олімпія...– почала вона й осіклася.

–Твоя сестра.– він гнівно відвів погляд, йому було боляче, цього Аджаала для нього не хотіла.

–І ви разом.– відповіла вона.

–Більше ні. Вибач, я... – він простягнув до неї руки.

–Тепер це неважливо.– ігноруючи його жест, сказала вона.– Олімпія зруйнувала все, чим я дорожила.

–Я знаю. – зітхнув він.–Коли вона принесла це зілля, я не міг повірити в те, що вона так підло...

–Вона принесла тобі зілля пам'яті? – перебивши його, здивувалася Аджаала.

–Так.– кивнув він.

–Навіщо? – не розуміла дівчина.

–Я не знаю. Напевно, сподівалася, що це нічого не змінить.

–Вона має рацію, нічого.– холодно кивнула Аджаала.

–Ні! – стиснувши її плечі, сказав Тіордан. –Не давай їй перемогти.

–Ми всі програли.– глянувши на нього, відповіла Аджаала.– Тепер ти не зможеш бути з нею, а я з тобою. Вибач, Тіо, але я не можу так. Я люблю тебе, і любила весь цей час, але все змінилося з її приходом. Те, як легко можна забрати це хитке почуття щастя, змінило мене. Його потрібно цінувати зараз, а не, коли воно витекло крізь пальці.

Тіордан кивнув.

–Вибач, але я маю стежити за нею. – вриваючись із його рук, сказала Аджаала. – Якщо вона оступиться знову, пам'яті позбудемося ми обидві. А я майже впевнена, що вона зробить це знову, тим більше, втративши тебе.

–Вона залишилася в моїй кімнаті.– тихо сказав він.

–Тоді, я приведу її додому.– відповіла вона, відійшовши.

Аджаала матеріалізувалася в його кімнаті, але Олімпії в ній не виявилося. Під столом блиснуло срібло, вона присіла, опустивши руку на килим, і підняла каблучку.

–Це перстень.– відповів Тіордан.

–Не може бути.– саркастично зауважила Аджаала.

–Ні, це один з тих, які вона знайшла в скриньці на руїнах.– киваючи на прикрасу, сказав хлопець.

–Це перстень когось із Кігтя? – ошелешено перевівши на нього погляд, запитала вона.

–Іх там була ціла купа.

Аджаала придивилася, перстень випромінював якусь силу. Ледь відчутні хвилі, вони лоскотали пальці, в яких та стиснула каблучку.

–Це не просто прикраса. – вона злякано відкинула каблучку. – Це – екзоцентр.

–Ти хочеш сказати, що всі кільця в тій скриньці це осередки сил? – здивувався Тіордан.

–Схоже на те.– почухала потилицю Аджаала.

–Яка відьма стане знімати екзоцентр перед смертю? – здивувався Тіордан.

–Тільки та, яка хоче, щоб його знайшли.– здогадалася Аджаала.–Вона на руїнах. Я до Містрал і в палац, по підмогу. Ти ступай на руїни і спробуй умовити її розлучитися з кільцями і покинути острів.

–Навіщо підмога, якщо я її вмовлю? – насупився він.