read-books.club » Детективи » Загадка «Блакитного потяга» 📚 - Українською

Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"

148
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Загадка «Блакитного потяга»" автора Агата Крісті. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 63
Перейти на сторінку:
я дам тобі останній шанс. Ти покинеш ту англійку й повернешся до мене. І тоді, chéri, я нікому, ніколи – ані пари з вуст…

– …ні пари з вуст про що?

Вона тихенько хихикнула.

– Ти думав, що тебе ніхто не бачить…

– Про що ти?

– Я ж кажу: ти думав, що тебе ніхто не бачить – але тебе бачила я, Дере́ку, mon ami. Бачила, як ти виходив із купе мадам тієї ночі – твоєї дружини – саме перед тим, як потяг прибув у Ліон. Мені відомо навіть більше. Я знаю, що, коли ти вийшов з її купе, вона була мертва.

Той витріщився на неї. А відтак, неначе вві сні, повільно розвернувся і, злегка похитуючись, вийшов із номера.

Розділ двадцять шостий

Попередження

– От і виходить, – сказав Пуаро, – що ми добрі друзі, між якими немає секретів.

Кетрін повернулася до нього. У його голосі звучало щось нове – певна підспудна серйозність, якої вона ніколи не чула раніше.

Вони сиділи в садах Монте-Карло. Міс Ґрей зазирнула туди з друзями, але не встигли й зайти, як ледь не одразу зіткнулися з Найтоном і Пуаро. Леді Темплін вчепилася в першого й захлеснула його потоком спогадів, хоча більшість із них, як запідозрила Кетрін, були звичайними вигадками. Взявши молодика під руку, вона відвела його вбік. Секретар кілька разів озирався через плече, і коли Пуаро це помітив, його очі злегенька зблиснули.

– Звісно, ми друзі, – підтвердила міс Ґрей.

– Ми з самого початку сподобалися одне одному, – замислено промовив детектив.

– Відколи ви сказали мені, що «roman policier» трапляється в реальному житті.

– І я мав рацію, чи не так? – наголосив той, по-менторськи здійнявши вказівний палець. – Ось вам, будь ласка, – ми в самісінькому його вирі. Мені не звикати – така вже моя métier,[67] – але для вас це зовсім інша річ. Так, – додав він задумливим тоном, – для вас це зовсім не те.

Кетрін уважно глянула на нього. Той бо неначе попереджав її, вказував на певну загрозу, яку вона не помітила.

– Чому ви сказали, наче я в самісінькому його вирі? Так, я розмовляла з місіс Кеттерінґ перед самою її смертю – що правда, те правда, – але ж тепер усе це позаду. Я більше ніяк не пов’язана з цією справою.

– Ах, мадемуазель, мадемуазель, хіба буває, щоби ми могли сказати: я, мовляв, покінчив з тим або тим?

Жінка із викликом повернулася обличчям до нього.

– У чім річ? – запитала вона. – Ви намагаєтесь сказати мені щось – чи радше дати зрозуміти. Але я погано вмію вловлювати натяки. І натомість воліла б, щоб ви сказали навпростець усе, що маєте.

Пуаро сумно глянув на неї.

– Ah, mais c’est anglais ça,[68] – пробурчав він, – все або чорне, або біле, ясне й чітко визначене. Але життя, мадемуазель, не таке. У ньому трапляються речі, яких ще й немає, а вони вже відкидають тінь наперед. – Він промокнув чоло великим шовковим носовиком і пробурмотів: – Ох, щось мене потягло на поезію. Давайте, як у вас кажуть, обговоримо факти. І в цьому сенсі поділіться зі мною: яка ваша думка про майора Найтона?

– Мені він дійсно дуже сильно до вподоби, – тепло мовила Кетрін, – по-моєму, просто чарівний.

Бельгієць зітхнув.

– Що таке? – запитала міс Ґрей.

– Це було сказано з такою щирістю, – констатував Пуаро. – От якби ви байдужим тоном відповіли «о, він дуже милий» – eh bien – це, знаєте, зробило б мені більшу приємність.

Жінка, дещо зніяковівши, мовчала. А детектив замислено повів далі:

– А втім, хтозна? У les femmes стільки способів приховувати свої почуття – і щирість, певно, не гірший за решту.

І він знову зітхнув.

– Не розумію… – почала була Кетрін, але чоловічок її перебив.

– Не розумієте, мадемуазель, чому я суну носа не у свою справу? Я вже старий, але вряди-годи – не надто часто – стикаюся з тими, чиє благо мені небайдуже. Ми – друзі, мадемуазель. Ви самі так сказали. І річ саме в цьому – я хотів би бачити вас щасливою.

Міс Ґрей дивилася прямісінько перед собою. В руках у неї була кретонова парасолька, кінцем якої жінка креслила візеруночки на гравії під ногами.

– Я поставив вам запитання про майора Найтона, але тепер поставлю іще одне. А як вам містер Дерек Кеттерінґ?

– Я його майже не знаю.

– Ну, це не відповідь.

– А мені здається, що так.

Вражений чимось у її тоні, бельгієць глянув на неї і повільно й серйозно кивнув.

– Може, і ваша правда, мадемуазель. Розумієте, я сиджу тут, розмовляючи з вами, але побачив цього світу і знаю, що в ньому існують дві істини. Хорошого чоловіка може скалічити любов до лихої жінки – але правильне і протилежне: лихого чоловіка так само може скалічити любов до хорошої жінки.

Кетрін різко звела на нього очі.

– Коли ви говорите «скалічити»…

– То маю на увазі, із його погляду. Для злочину, як і для будь-чого іншого, треба бути цілісною особистістю.

– Ви намагаєтесь застерегти мене, – тихо промовила жінка. – Від кого?

– Я не можу зазирнути вам у серце, мадемуазель – а коли б і міг, то ви мені навряд чи дозволили б. Тож скажу вам тільки одне: існують чоловіки, наділені дивною принадністю для жінок.

– Як-от граф де ля Рош, – сказала Кетрін із посмішкою.

– Трапляються й інші – небезпечніші, ніж граф де ля Рош. Їхні якості імпонують: вони відчайдухи, зухвальці, сміливці. Ви захопилися, мадемуазель, і я це бачу, але, гадаю, не більше. Мені хочеться на це сподіватися. Бо чоловік, про якого йдеться… його почуття досить щирі, а все ж…

– Так?

Пуаро, підвівшись, якусь мить постояв, дивлячись на неї зверху вниз, а відтак неголосно й чітко проказав:

– Ви, певно, змогли б покохати злодія, мадемуазель, – але не вбивцю.

І з тим різко розвернувся та залишив її сидіти саму.

Він чув, як Кетрін тихенько охнула, але залишив це поза увагою. Бо сказав те, що й збирався сказати. І залишив її переварювати цю останню цілком недвозначну фразу.

А Дерек Кеттерінґ, вийшовши з казино на сонячне світло, побачив, що жінка сидить на лаві сама, і приєднався до неї.

– Я випробовував фортуну, – сказав він зі смішком, – але безуспішно: спустив усе – в сенсі все, що мав при собі.

Кетрін поглянула на нього, і на її обличчі проступила тривога. Вона одразу ж усвідомила, що в його поведінці з’явилося дещо нове – якесь приховане збудження

1 ... 42 43 44 ... 63
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Загадка «Блакитного потяга»"