Читати книгу - "Загадка «Блакитного потяга»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Його Милість перевів погляд на стелю, зімкнув кінчики пальців і тихо промимрив:
– Ви отримали чимало грошей, мсьє.
– А вам яке до того, в біса, діло?
Граф випрямився.
– Мсьє, моє ім’я очорнили! Мене підозрюють… звинувачують… у мерзенному злочині.
– Це звинувачення виходить не від мене, – холодно проказав той. – Оскільки я – зацікавлена сторона, то не висловлював жодного судження.
– Я не винен, – сказав граф. – Присягаюся небесами, – тут він здійняв долоню догори, – що я не винен.
– Справу, здається, веде слідчий суддя мсьє Карреж, – увічливо натякнув Дерек.
Аристократ не звернув на цю шпильку уваги.
– Я не лише несправедливо запідозрений у злочині, якого не скоював, але й маю серйозні фінансові труднощі.
І він делікатно, з натяком кашлянув.
Його співрозмовник підвівся.
– Цього я й чекав, – тихо промовив він, – від брудного шантажиста вашого штибу. Але я не дам вам і пенні! Моя дружина мертва, і тепер жодний зчинений вами скандал не зможе зашкодити їй. Насмілюся припустити, що вона писала вам необачні листи. І навіть якби я купив їх у вас за кругленьку суму цієї ж хвилини, то все одно майже певен, що один-два ви притримали б. Тож от що я вам скажу, мсьє де ля Роше: шантаж – це огидне слово, хоч англійською, хоч французькою. Ось вам моя відповідь. Гарного дня.
– Одну хвилинку, – простягнув руку граф, хоча Дерек уже розвертався, щоб вийти з кімнати. – Ви помиляєтеся, мсьє. Цілком помиляєтесь. Я ж бо, сподіваюся, джентльмен. – Кеттерінґ розсміявся. – Тож кожен лист, написаний мені дамою, залишиться для мене священним. – Він з мальовниче-шляхетним виразом відкинув голову. – І пропозиція, яку я збирався викласти вам, має зовсім іншу природу. Як уже було сказано, я зіткнувся з надзвичайними фінансовими труднощами, і моє сумління може спонукати мене повідомити поліції певну інформацію.
Дерек повільно повернувся в кімнату.
– Про що ви?
Граф знову зблиснув приязною посмішкою.
– Звісно, нема потреби вдаватися в деталі, – ухильно сказав він. – Як то кажуть, «шукайте, кому вигідний злочин», еге ж? А ви, як я вже говорив, щойно успадкували чималі гроші.
Кеттерінґ засміявся.
– Якщо це все… – презирливо кинув він.
Але Його Милість похитав головою.
– Це не все, любий сер. Я не прийшов би до вас, якби не мав детальнішої й точнішої інформації. Навряд чи мсьє буде приємно, якщо його заарештують і судитимуть за вбивство.
Кеттерінґ підступив до шантажиста ближче. На його обличчі був вираз такої шаленої люті, що граф мимоволі позадкував на крок-другий.
– Це що, погроза мені? – гнівно запитав Дерек.
– І ви більше не почуєте про цю справу, – запевнив аристократ.
– З усіх випадків відвертого блефу, із якими я коли-небудь стикався…
Граф здійняв білу долоню.
– Ви помиляєтеся. Це не блеф. І щоб вас переконати, я додам іще дещо. Мою інформацію було отримано від певної дами. Саме вона має неспростовні докази, що це ви скоїли те вбивство.
– Вона? Хто?
– Мадемуазель Мірей.
Дерек відсахнувся, немов від удару.
– Мірей… – пробурмотів він.
Граф поквапився закріпити те, що сприйняв за свій успіх.
– Дрібничка – всього сто тисяч франків. Більшого я не прошу.
– Га? – з відсутнім виглядом перепитав той.
– Я сказав, мсьє, що дрібничка у сто тисяч франків цілком удовольнить мен… моє сумління.
Кеттерінґ, здавалось, отямився. І пильно подивився на графа.
– Ви хочете почути мою відповідь негайно?
– Коли ваша ласка, мсьє.
– Ну то ось вона. Можете йти до біса. Вам ясно?
І залишивши того онімілим від подиву, він різко розвернувся і вийшов з кімнати.
Щойно опинившись на вулиці, Дерек підкликав таксі й наказав їхати до готелю Мірей. Навівши довідки, він з’ясував, що танцівниця тільки-но повернулася. Кеттерінґ простягнув портьє візитівку.
– Передайте це мадемуазель і запитайте, чи прийме вона мене.
Збігло всього нічого часу, як його вже попросили слідувати за коридорним.
Щойно відвідувач переступив поріг номера танцівниці, як Дерекові ніздрі залоскотала хвиля екзотичних пахощів. Апартаменти були повні гвоздик, орхідей і мімоз. А сама Мірей стояла біля вікна у мереживному, наче пінистому, пеньюарі.
Простягши руки, вона вирушила до нього.
– Дере́ку, ти до мене прийшов. Я знала, що так і буде.
Але той відвів її розкриті обійми й суворо глянув на неї.
– Чому ти прислала до мене графа де ля Роша?
Вона втупила в нього здивовані очі, і їхній вираз здався йому щирим.
– Я? Прислала графа де ля Роша до тебе? Але навіщо?
– Очевидно, для шантажу, – похмуро відказав Дерек.
Танцівниця знову витріщилася на нього. А відтак раптом посміхнулася й кивнула.
– Ну звісно. Цього варто було очікувати. Він тільки так і міг учинити, ce type là.[66] Я могла б і сама здогадатися. Ні, правда, Дере́ку, я не присилала його.
Той пронизливо подивився на неї, неначе силкувався прочитати думки.
– Я поясню тобі, – сказала Мірей. – Мені соромно, але я поясню. Кілька днів тому я, ти ж розумієш, нестямилася від люті, просто збожеволіла. – Вона допомогла собі промовистим жестом. – Не такий у мене темперамент, щоб терпіти. Я хотіла помститися тобі, от і пішла до графа де ля Роша і підмовила його піти в поліцію й сказати, що, мовляв, так і так. Але не бійся, Дере́ку, я не зовсім втратила голову: про які саме докази йдеться, відомо тільки мені. А без моїх свідчень поліція нічого не зможе вдіяти, второпав? А тепер… тепер…
І вона примостилася коло Дерека, не зводячи з нього млосних очей.
Але той грубо її відштовхнув, і Мірей підвелася. Її груди здіймалися, а очі звузилися до щілинок, як у кицьки.
– Обережніше, Дере́ку, обережніше. Ти ж до мене повернувся, адже так?
– Я ніколи не повернуся до тебе, – твердо промовив Кеттерінґ.
– Ах, так!
І вона більше ніж будь-коли стала схожа на кішку. Повіки її очей затремтіли.
– То без іншої жінки не обійшлося? Це та, з якою ти тоді провів ланч? Еге! Значить, правда?
– Я збираюся просити ту леді стати моєю дружиною. Краще тобі про це знати.
– Ту церемонну англійку! Гадаєш, я хоч би мить миритимуся з цим? Ну, ні. – Її гнучке, привабливе тіло здригнулося. – Послухай, Дере́ку, ти пам’ятаєш нашу розмову в Лондоні? Ти сказав, що єдиним порятунком для тебе може стати смерть твоєї дружини. Жалкував із приводу її міцного здоров’я. А відтак тобі в голову стукнула думка про нещасний випадок. І навіть не просто нещасний.
– Гадаю, – презирливо кинув Дерек, – що саме цю розмову ти й переповіла графові де ля Рошу.
Мірей засміялася.
– Чи я, по-твоєму, дурепа? Та що зробить поліція з такими непевними свідченнями? Послухай,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Загадка «Блакитного потяга»», після закриття браузера.