Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Ну вже ці дівчата! — буркнув він. — Спершу щосили опираються, аби лише втекти від цього балу, та варто їм начепити якесь старе ганчір’я — і на тобі, вони вже вмлівають від щастя.　

Не звертаючи на нього уваги, я обернулася до авторки цього прекрасного шедевра.　

— Але ж та, перша, сукня теж була нівроку.　

— Авжеж, я знаю, — посміхнулася вона. — Ми не можемо викорристовувати її другий рраз.　

— Мадам Россіні, ви — майстриня-чарівниця!　

— N’est-ce pas?[29] — вона підморгнула мені. — Така майстриня, як я, моше дозволяти собі перекрроювати все наново. До білої перруки та перша сукня здавалася мені надто білою. До твого кольору обличчя потрібен виразніший… як ви це кашете… Контрраст!

— Ой, ще ж перука… — зітхнула я. — Знову вона все зіпсує. А можете мене сфотографувати?　

— Bien sûr[30], — мадам Россіні загадала мені, аби я стала на дзиґлик біля трюмо, і взяла мій телефон.　

Ксемеріус, розгорнувши крила, перелетів до мене ближче і незграбно всівся на порцелянову статуетку з перукою.　

— До речі, ти вже в курсі, які комахи зазвичай водяться у такій-ото копиці? — Він задер голову і подивився вгору на напудрене громадище з пишних кучерів. — Воші, точно тобі кажу. Міль. А може, і щось гірше, — він театрально змахнув лапкою і шепнув: — Чого варте лише його ім’я — ТАРАНТУЛ.　

Я ледве не бовкнула Ксемеріусу, що всі його міські легенди старезні як світ, і демонстративно позіхнула.　

Ксемеріус впер кігті в боки і заявив:　

— Та це ж щира правда! І, прошу зауважити, що, крім усіляких там павуків, ти мусиш остерігатися ще й одного злостивого графа. І якщо ти, захоплена маскарадом, раптом про це забула, то я саме нагадую.　

На жаль, тут він мав слушність. Вартові сьогодні засвідчили, що я вже одужала і цілком готова до відвідування балу. Тож я прагнула тільки одного — думати про щось добре. А де ж краще міркувати про добре-приємне, як не в ательє мадам Россіні!　

Я суворо зиркнула на Ксемеріуса, відвернулася і заходилася розглядати напхом напхані одежні шафи. Там лежало все таке вишукане, одна сукня краща за іншу.　

— А у вас часом немає чогось такого в зелених барвах? — запитала я.　

Переді мною зринуло запрошення на вечірку Синтії. Леслі пропонувала вирядитися марсіанами. «Нам потрібні тільки зелені мішки для сміття, двійко чистильних йоржиків, бляшанки з-під консервів і кульки з пінопласту, — говорила вона. — Клацнемо степлером, трохи приклеємо — і ми з тобою за кілька хвилин перетворимося на крутих, потужних марсіан. Так би мовити, станемо живими витворами модерного мистецтва. Дешево й сердито!»　

— У зелених барвах? Mais oui[31], — промовила мадам Россіні. — Поки всі гадали, що та рруда мамзеля стрибатиме в часі, я використовувала багато зелених баррв. Це добрре пасувало б до ррудої стріхи і зелених очей тієї дівки.　

— Гай-гай, — озвався Ксемеріус і погрозив кігтиком мадам Россіні. — Ви, голубонько, вибираєте небезпечні теми.　

Він казав правду. «Та дівка» явно не входила зараз до списку доброго-милого, про що мені хотілося б думати (але якщо Ґідеон справді надумає прийти на цю вечірку з Шарлоттою, я точно не вештатимуся там у сміттєвому пакеті, хай Леслі хоч що торочить про круті костюми та модерне мистецтво).　

Розчесавши мені волосся, мадам Россіні стягнула його у хвостик на потилиці.　

— До слова кажучи, нині ввечері він теж буде в зеленому, темна баррва штормового моря. Я чимало годин міркувала над кольорами, які б пасували до твоєї сукні. А вже насамкінець я перевірила, як ці баррви виграють при світлі свічок. Absolument onirique![32] Ви двоє будете як король і королева моря.　

— Апсолюма-а-ан, — прогугнявив Ксемеріус. — І якщо ви не віддасте Богові душу, то колись-таки у вас буде повна хата маленьких морських принців і принцес.　

Я зітхнула. Здається, Ксемеріус хотів повернутися додому й наглядати далі за тим, що робить Шарлотта. А тим часом він залюбки знову провів мене в Темпл. Хоча це дуже приємно, бо хто ж, як не Ксемеріус, знає, як я боюся цього балу.　

Розділивши моє волосся на три пасма, мадам Россіні заплела їх у косу і зашпилила на потилиці. А сама замислено наморщила чоло:　

— У зелених баррвах, кажеш? Дай-но подумати. О, у нас є костюм для прогулянок верхи кінця вісімнадцятого століття із зеленого оксамиту. А ще є — ох, як же фантастік у мене вийшло — вечірнє вбрання від 1922 року, кольору болотяного зілля, та ще й із головним уборром, накидкою і сумочкою — très chic[33]. Крім того, я перешила кілька суконь від будинку моди Баленсіаґа — їх у шістдесятих роках носила Ґрейс Келлі. Моя перрлина — бальна сукня баррви рошевих пелюсток, у ній ти теж будеш неперевершена.　

Мадам Россіні обережно взяла перуку на підставці. Біле як сніг штучне волосся прикрашали блакитні стрічки та парчеві квіти. Сама зачіска трохи нагадувала багатоярусний весільний торт. А перука трішки пахнула ароматом ванілі й помаранчів. Мадам Россіні вправно начепила цей волосяний торт мені на голову, і та миттю перетворилася на щось таке, як велике пташине гніздо. Поглянувши в люстро, я насилу себе впізнала.　

— Я виглядаю зараз як щось середнє між Марією-Антуа- неттою і моєю бабцею, — сказала я. А ще через мої коричневі брови я скидалася на розбійника Готценплотца[34], який перевдягся жінкою.　

— Що за дуррня! — заперечила мадам Россіні, прикріплюючи перуку. Масивні шпильки, що нагадували маленькі кинджали з блискучими скляними вістрями, поблискували блакитними зірками серед рівненько укладених кучерів.　

— Тут уся річ у контррастах, лебедонько, контррасти — це чи не найголовніше, що моше бути. — Вона показала на відкриту косметичку на комоді. — А тепер настала черга макіяжу. Темні імлисті очі — ось справдешній штиль вісімнадцятого століття. Дрібка пудри — et parfaitement[35] Сама досконалість. Ти будеш неперевершеною на балу.　

Хоча цього вона не могла знати, бо вона ж ніяк не зможе гам побувати. Я посміхнулась.　

— Ви така добра до мене! Ви взагалі найдобріша. А за ваші сукні вам мали б вручити «Оскара».　

— Авшеш,

— скромно мовила мадам Россіні. — Вашливо, щоб ти сідала в авто головою вперред і точно так же виходила з нього, моя крралечко!　

Підвівши мене до лімузина, мадам Россіні допомогла сісти всередину. Я почувалася як матуся Мардж Сімпсон[36], хіба що споруда на моїй голові була білою, а не блакитною, і, на щастя, вона таки вміщувалася в машині.　

— Чудасія