Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Так, я теж так думаю, — сказав він нарешті. — Мета не завжди виправдовує засоби.　

— Чи означає це, що ти більше не виконуєш того, що вимагає від тебе граф? — запально й дещо грубувато запитала я. — Граєшся, приміром, з моїми почуттями? Або з волоссям?　

Ґідеон прибрав руку від мого волосся і здивовано на неї витріщився, ніби вона взагалі належала не йому.　

— Я не… Граф не наказував мені гратися з твоїми почуттями.　

— Та невже? — зненацька я знову розлютилася на нього. — А от мені він дещо сказав. Він був у захваті від твоїх можливостей, хоча ти мав обмаль часу для того, щоб підпорядкувати собі саме мої почуття, бо змарнував так багато енергії на неправильну жертву — Шарлотту.　

Ґідеон зітхнув і потер лоба долонею.　

— Ми з графом справді мали кілька розмов про… загалом, кілька чоловічих розмов. Він… — і, прошу тебе, ця людина жила понад двісті років тому, тож зважай і на це! — …гадає, що дії жінки повністю підпорядковані почуттям, у той час як чоловік керується розумом. Тому для мене було б набагато зручніше, якби моя «часова» товаришка закохалася в мене і я міг би контролювати її. Я думав…　

— Ти… — гнівно перебила я. — Ти думав, що я теж допомагатиму вам.　

Ґідеон скинув ноги на підлогу, встав і заходив кімнатою вперед-назад. Зненацька він засмутився.　

— Ґвендолін, я ж тебе ні до чого не змушував, чи не так? Навпаки, часто не досить добре до тебе ставився.　

Я отетеріло дивилася на нього.　

— І за це я маю бути тобі вдячна?　

— Звичайно, ні, — мовив він. — Або так.　

— І за що ж?　

Він глянув на мене.　

— Чому дівчата бігають тільки за тими хлопцями, які зневажають їх? Чудові хлопці, очевидно, їм не цікаві. Іноді важко зберегти повагу до дівчат. — Він досі розлючено ходив кімнатою широкими кроками. — Хлопчикам із відстовбурченими вухами і прищами вони нічого не вибачають.　

— Який же ти цинічний і поверховий, — мене приголомшив різкий поворот розмови.　

Ґідеон знизав плечима.　

— Тоді скажи мені, чи ти дозволила б поцілувати себе містеру Марлі?　

На якусь мить я занепокоїлася. У його словах, можливо, і була крихта правди… Але потім я заперечливо похитала головою.　

— Ти забув дещо важливе, захопившись своїми звинуваченнями. Попри те що в тебе не було прищів, а тільки висока самооцінка, я зроду б не дозволила тобі себе поцілувати, якби ти не брехав мені й не прикидався, що маєш до мене почуття. — Зненацька на моїх очах забриніли сльози. Мій голос тремтів, але я говорила далі: — Я б… не закохалася в тебе.　

Ну а якби і закохалася, то ніколи б цього не показала.　

Гідеон відвернувся. Якийсь час він стояв нерухомо, а потім несподівано щосили вгатив у стіну.　

— Чорт забирай, Гвендолін! — процідив він крізь зуби. — Ти це серйозно? Хіба ти не брехала мені весь цей час?　

Поки я шукала відповідь — Гідеон був мастак викручуватися, — мені знову запаморочилося, і гірше, ніж будь-коли. Злякавшись, я притиснула до грудей «Анну Кареніну». Пакувати вже точно не було коли.　

— Ти справді дозволила себе поцілувати, але ніколи мені не довіряла, — почула я ще слова Ґідеона. Оце й усе, бо вже за мить я опинилася в сьогоденні й мусила зосередити всі свої зусилля, аби мене не вивернуло просто під ноги містерові Марлі.　

Коли мій шлунок нарешті заспокоївся, поряд зі мною з’явився Гідеон і сперся на стіну. З його обличчя зникла лють, і він посміхнувся мені.　

— Я страшенно хочу зіграти з вами партію в покер, — сказав він. — Я, до речі, теж чудово блефую.　

З цими словами він вийшов із кімнати, навіть не обернувшись.　

РОЗДІЛ 8

З інквізиційних протоколів

домініканського патера Жан-Петро Барібі

Бібліотека університету в Падуї　

(Розшифрував, переклав і опрацював доктор М. Джордано)

25 червня 1542 р.

Нині я й далі проваджу розслідування в монастирі С. щодо юної Елізабетти, котра, як каже її рідний батько, зайшла в тяж од демона. У доповіді на ім’я Глави Конгрегації я не крився зі своїм припущенням, буцімто М. занадто — висловлюючись зичливо — схильний до релігійних прогорів і вважає, що має покликання від нашого Господа викоренити зло світу сього. Для нього, певно, легше звинуватити власну дочку у відьомстві, ніж визнати, що вона не відповідає його уявленням про непорочність. Раніше я вже згадував, що він має добрі стосунки з Р. М., а той доволі впливовий у цьому регіоні, через що цю справу досі ніяк не закриють. Допитували свідків, але то було геть-чисто знущання. Дві юні однокурсниці Елізабетти засвідчили слова віконта про те, що в монастирському саду бачили демона. Маленька Софія, яка так і не здолала ґрунтовно пояснити, яким робом опівночі вона цілком випадково опинилась у тамтешніх садових кущах, описувала рогатого велетня, вогненноокого та з ратицями. Нібито він, як не дивно, спершу заграв Елізабетті на скрипці, а відтак її звабив. Інша самовидиця, близька приятелька Елізабетти, справила враження набагато кмітливішої. Ця дівчина розповіла про ошатно вбраного й високого молодика, який зводив Елізабетту красними словами, нібито з’являвся невідь-звідки і безслідно щезав. Проте сама вона навіч цього не бачила. Тим часом Елізабетта виповіла мені, що юнак, який так вправно подолав монастирські мури, не має ні рогів, ані ратиць, походить із шанованого роду і що вона навіть знає його на ім’я. Я вже було втішився, що все нарешті з’ясується, аж тут вона докинула, що, на жаль, не може з ним сконтактувати, бо ж прилітає той до неї з майбутнього, точніше з року 1723-го від Різдва Христового.　

Мій відчай щодо душевного стану моїх підопічних годі й уявити — я вельми сподіваюся, що Глава Конгрегації забере мене якнайшвидше до Флоренції, де я матиму справжні справи.

З парчевого корсета здіймалися мерехтливі райські птахи, квіти і листя небесних та сріблястих тонів. Шовк на рукавах і спідниці, важкий і темно-синій, шарудів і мінився, наче море похмурої днини. У такій сукні будь-яка дівчина виглядала б королівною. Хоч я і знала це, варто було глянути на себе в дзеркалі, як мені просто відбирало мову: такий величний і тендітний вигляд я мала.　

— Ох… як же красиво! — захопилась я.　

Ксемеріус умить засопів — він саме всівся на