Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Се — вино з Ла-Френе, — проказав. — Випийте лишень, і завдяки могутньому полум’ю, що спить у його серці, воно воістину віднесе вас із сього світу.
Амброуз узяв запропонований келих і підніс його до губів. Сьє де Емо нахилився над своїм вином, аби вдихнути його букет, і щось у його поставі видалося Амброузові страхітливо знайомим. У холодному спалахові жаху пам’ять підказала юнакові, що тонкі й гострі риси, які вгадувалися за густою бородою, були підозріло схожими на риси Жеана Мовесуара, чоловіка, якого йому часто випадало бачити в Азедараковому осідку, і який, чернець мав підстави вважати, був залучений до єпископових чаклунств. Амброуз запитував себе, яке ж то чаклунство так затьмарило його пам’ять, що він раніше не завважив сієї подібности. Навіть зараз він не був цілком упевнений у слушності своєї думки, але сама лиш підозра жахала його з такою силою, неначе по той бік столу підняла голову якась отруйна змія.
— Нумо, брате Амброузе, випиймо за те, щоб вам і всім добрим братам-бенедиктинцям добре велося! — заклично мовив сьє де Емо та осушив свій келих.
Амброуз вагався, одначе під пильним поглядом холодних гіпнотичних очей свого співрозмовника юнак, попри усі свої недобрі передчуття, не мав сил відмовити. З легким тремом і відчуттям якогось невідпорного примусу, усвідомлюючи, що вже невдовзі може впасти замертво від згубної дії отрути, юнак спорожнив свій келих.
І вже наступної миті він відчув, що його найгірші страхи справдилися. Вино палало в його горлі та на вустах, неначе рідке полум’я Флеґетона158; здавалось юнакові, ніби жевриво те заповнює йому вени гарячим пекельним живосріблом. А тоді усе його єство зненацька заполонив нестерпний холод; крижаний вихор охопив Амброуза та з ревінням обвився навколо нього кільцями буревію, стілець розтанув під ним, і молодий чернець почав падати крізь нескінченні крижані безодні. Стіни таверни зворохобилися, заструменіли й поступово розтанули, неначе пара; вогні згасли, мов зорі у чорній болотяній імлі, а разом із ними у чорториї тіней згасло й обличчя сьє де Емо, ніби бульбашка, що лускає на збуреній поверхні опівнічних вод.
III
Лише з певними труднощами вдалось Амброузові запевнити себе, що він іще не помер. Юнакові здавалося, ніби він уже цілу вічність падає крізь сіру ніч, населену якимись сутностями, що постійно змінювали свою подобу, розпливчастими, несталими сутностями, що розчинялися, перетворюючись на інші, перш ніж встигали набрати чітких обрисів. На якусь мить йому здалося, наче його знову оточують стіни, а тоді він пірнув у долину і, проминаючи терасу за терасою, полинув крізь світ примарних дерев. Час від часу йому здавалося, ніби він розрізняє довкола людські обличчя, однак усе було неясне та зникоме, усе було оповите пливким клубовинням диму й помережане тінями, що безупинно насувалися та відступали.
Зненацька, не відчувши ані переходу, ані зіткнення, чернець усвідомив, що вже не падає. Непевна фантасмагорія, що допіру оточувала його зусібіч, поступилася місцем ясній та правдивій картині — одначе на картині тій не було й сліду постоялого двору «Бон Жуісанс» чи сьє де Емо.
Не ймучи віри власним очам, Амброуз роззирнувся навколо. Перед його поглядом постала воістину неймовірна місцина. В ясному світлі дня він сидів на великій гранітовій брилі, квадратній та грубо обтесаній. Довкруж нього, трохи віддалік, за відкритим простором трав’янистої галявини, височіли могутні сосни та розлогі буки предковічного лісу, гілля яких уже золотило своїм доторком сонце, що хилилося до небокраю. А просто перед ним стояло кілька чоловіків.
Здавалося, нібито чоловіки тії розглядали Амброуза з глибоким і майже побожним зачудуванням. Були вони бородаті й дикі з вигляду та вбрані у білі мантії такого крою, якого молодому ченцеві дотепер бачити не випадало. Волосся їхнє було довге та сплутане, неначе клубки чорних змій, а очі палали шаленим вогнем. У правиці кожен із них тримав грубо витесаного з каменю гострого ножа.
Амброуз запитував себе, чи не помер він зрештою, чи не були сії істоти чужинськими дияволами якогось незнаного пекла, що не згадано у жодному переписі. Перед лицем усього того, що сталося допіру, та у світлі його власних вірувань се припущення здалося Амброузові не таким уже й безпідставним. Із пострахом і тремом придививсь юнак до тих здогадних демонів та почав бурмотіти молитву, звертаючись у ній до Бога, який таким незбагненним чином покинув його, віддавши на поталу духовним ворогам. А тоді згадав Амброуз усю чаклунську могуть Азедарака, й зародивсь у нього інший здогад — що його у плоті викрадено з таверни «Бон Жуісанс» і допроваджено просто в руки тих досатанинських істот, які служили єпископові-химороднику. Переконавшись у своїй тілесній цілісності та неушкодженості й дійшовши висновку, що такий стан навряд чи властивий безплотній душі, а також що лісовий краєвид навколо нього заледве чи характерний для пекельних сфер, визнав юнак дію чаклунських сил за найправдоподібніше пояснення. Отже, він і досі був живий, і досі перебував на землі, хоча обставини та місце, в якому він опинився, були більш ніж загадкові та сповнені зловісної, незбагненної небезпеки.
Дивні істоти зберігали цілковите мовчання, неначе були надто приголомшені, аби заговорити. А втім, зачувши Амброузове молитовне мимрення, вони, здавалось, оговталися від несподіванки та не лише здобулися на голос, але й загаласували. Амброуз не міг розібрати ані слова з їхніх різких вокабул159, у яких сибілянти160, придихо́ві та гортанні звуки часто поєднувалися у спосіб, який вкрай важко відтворити язикові звичайної людини. У всякому разі, юнак уловив повторене кілька разів слово «Тараніт» і запитав себе, чи не було те слово йменням якогось особливо зловорожого демона.
Звучання мови тих химерних істот почало набирати подоби грубого ритму, нагадуючи інтонації якогось первісного піснеспіву. Двоє з них виступили наперед і схопили Амброуза, а тим часом їхні супутники піднесли свої голоси у пронизливій, переможній літанії.
Амброуза, який заледве чи розумів, що́ сталося, і ще менше тямив, що́ з ним має статися далі, кинули навзнак на гранітну брилу. Один із поневолювачів тримав його, а другий тим часом високо здійняв над юним ченцем гостро заточений кремінний клинок. Вістря погойдувалося у повітрі над Амброузом, і чернець, охоплений раптовим жахом, усвідомив, що не мине й миті, як воно зі страшною швидкістю впаде та прохромить його серце.
А тоді за демонічним піснеспівом, який здійнявся у божевільному, злостивому шаленстві, ченцеві вчувся солодкозвучний та владний жіночий голос. У нестямному сум’ятті нажаханому Амброузові слова ті видалися чужинськими та безглуздими, однак його полонителі їх вочевидь зрозуміли та сприйняли за незаперечний наказ. Рука з кам’яним ножем неохоче опустилася, і Амброузові було дозволено знову сісти на пласкій брилі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт», після закриття браузера.