read-books.club » Фентезі » Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт 📚 - Українською

Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

8
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Зібрання творів" автора Кларк Ештон Сміт. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 43 44 45 ... 174
Перейти на сторінку:
class="main_text" lang="uk-UA">Його рятівниця стояла на краю відкритої галявини у розложистій тіні прадавньої сосни. Тієї миті вона вийшла вперед, і вбрані у білі одіяння чоловіки з видимою пошаною відступили перед нею. Була вона дуже висока, поводилася безстрашно й величаво, і одягнена у шати темно-блакитної барви, які мерехтіли, немовби всіяне зорями небо літньої ночі. Волосся її було заплетене у довгу золотаво-рудувату косу, важку, неначе лискучі кільця якоїсь східної змії. Очі були дивовижного бурштинового кольору, вуста — ніби цинобра, до якої домішувалася прохолода лісового затінку, а бездоганна шкіра — біла, немов алебастр. Амброуз бачив, що жінка ся надзвичайно вродлива, одначе вона викликала у нього такий святобливий трепет, який він відчував би хіба перед самою королевою, проте до відчуття сього домішувалася й дещиця того остраху, що пройняв би усякого чеснотливого молодого ченця у небезпечній присутності спокусливої сукуби. 

— Ідіть за мною, — звернулася вона до Амброуза мовою, яку юнак завдяки своїм студіям зміг упізнати як застарілий варіант французької, що нею колись послуговувалися в Аверойні — мови, якою здогадно вже ніхто не говорив багато сотень років. У великому зачудуванні юнак слухняно підвівся й подався за нею слідом, і нападники, хай і неохоче, дозволили ченцеві піти, не чинячи перешкод, лише провели його уважними похмурими поглядами. 

Жінка повела його вузькою стежиною, що в’юнилася поміж деревами, зникаючи в густому лісі. За кілька митей галявина, гранітна брила та гурт чоловіків у білих мантіях зникли з очей, заслонені запоною густого листя. 

— Хто ви? — запитала пані, обертаючись до Амброуза. — На позір ви — достоту як один із навіжених місіонерів, котрі останнім часом почали прибиватися до Аверойну. Здається, люди звуть їх християнами. Друїди вже стількох із них принесли в жертву Таранітові, що я дивом дивуюся, як вам стачило нерозсудливості прийти сюди. 

Амброузові було непросто розібрати її архаїчну манеру висловлюватися; значення сказаних жінкою слів здалося йому таким дивним і незбагненним, аж юнак відчув певність у тому, що просто хибно її зрозумів. 

— Я — брат Амброуз, — відповів він, повільно й недоладно висловлюючи думку за допомогою діалекту, що давно вже вийшов з ужитку. — Звісно ж, я — християнин, одначе, зізна́юсь, я вас не зрозумів. Я чув про поганських друїдів, але ж, певна річ, їх усіх вигнали з Аверойну багато сторіч тому. 

Жінка поглянула на Амброуза з явним подивом і жалем. Її брунасто-жовті очі були сяйливі та чисті, неначе витримане вино. 

— Бідолашний, — мовила вона. — Боюся, та жахлива пригода вас спантеличила. Маєте щастя, що саме тої миті нагодилася я й вирішила втрутитися. Нечасто я стаю межи друїдами та їхніми жертвами, але, побачивши допіру, як сидите ви на їхнім вівтарі, я була неабияк вражена вашою юністю та гожістю. 

Дедалі сильніш охоплювало Амброуза відчуття, що він став жертвою якогось небувалого чаклунства, проте навіть тоді у підозрах своїх юнак анітрохи не наблизився до розуміння справжньої величі того чару. Та хай який він був здивований і збентежений, а таки усвідомив, що завдячує життям тій незрівнянній вродливиці, яка стояла коло нього, тож заходився, затинаючись, висловлювати свою вдячність. 

— Не варто дякувати, — мовила пані, солодко всміхнувшись. — Я — Моріаміс, чаклунка, і друїди бояться моєї нездоланної магії, бо чари мої дужчі за всі їхні, хоч уживаю їх лише на благо людям, а не на зло та згубу. 

Вжахнувся чернець, довідавшись, що його чарівна рятівниця була чаклункою, хай навіть сили свої скеровувала нібито на добродійництво. Се нове знаття лише посилило його тривогу, та вирішив юнак, що розважливіше буде приховати свої почуття щодо сього. 

— Воістину, я вдячний вам, — запевнив юнак. — А зараз, якщо ви учините таку ласку і вкажете мені шлях до таверни «Бон Жуісанс», яку я нещодавно полишив, то завдячуватиму вам іще більше. 

Моріаміс насупила світлі брови. 

— Ніколи не чула я про «Бон Жуісанс». Нема такого місця в сьому краї. 

— Але ж се — Аверойнський ліс, хіба ні? — спитав спантеличений Амброуз. — І вже запевне ми недалеко від того шляху, що лежить між містечком Зім і містом Війон, чи не так? 

— Ніколи не чула я ані про Зім, ані про Війон, — відказала Моріаміс. — Край сей і справді знаний як Аверойн, і ліс отсей великий є Аверойнським лісом, як його спрадавна назвали люди. Але нема тут міст, як ті, що ви про них говорите, брате Амброузе. Боюся я, що ви і досі як слід не прийшли до тями. 

Амброуз стояв ні в сих ні в тих, усвідомлюючи лише, що його огортає дратівна бентега. 

— Я став жертвою щонайогиднішої облуди, — проказав він, звертаючись радше сам до себе. — Я певен, що то все — діяння того мерзенного чаклуна, Азедарака. 

Жінка стрепенулася, немовби вжалена дикою бджолою. Щось водночас палке та суворе майнуло у пронизливому погляді, який вона звернула на Амброуза. 

— Азедарак? — запитала вона. — Що вам відомо про Азедарака? Колись я була знайома із чоловіком, який носив те саме ймення, тож і цікаво мені, чи не могла б то бути та ж особа. А він, бува, не високий сивуватий чоловік із темними палючими очима, який тримається так гордовито і має вигляд, немовби повсякчас розгніваний, а на чолі має серпастого рубця? 

Вельми спантеличений та збентежений як ніколи, Амброуз визнав точність її опису. Збагнувши, що у якийсь недовідомий спосіб натрапив на приховане минуле чаклуна, юнак вирішив звіритися тій жінці й розповів їй історію своїх пригод, сподіваючись, що Моріаміс натомість надасть йому подальші відомості про особу Азедарака. 

Жінка вислухала його з вельми зацікавленим, однак анітрохи не здивованим виразом. 

— Тепер я розумію, — зауважила вона, коли чернець скінчив оповідь про свої поневіряння. — Незабаром я поясню все те, що вас нині спантеличує та непокоїть. Також я думаю, що знаю й сього Жеана Мовесуара; віддавна він був Азедараковим слугою, хоча у ті часи носив ім’я Мельшір. Cі двоє завше були підпомагачами зла й служили Великим Древнім у способи, які самі друїди або давно забули, або ніколи і не відали. 

— Далебі, я сподіваюся, що ви зможете пояснити мені, що сталося, — сказав Амброуз. — Се ж бо така страхітлива, дивна й безбожна річ — зробити єдиний ковток вина у таверні ввечері, а тоді опинитись у самому серці лісу при світлі пообіднього сонця, та ще й серед отих демонів, від яких ви мене порятували. 

— Атож, — відказала Моріаміс, — усе навіть дивніше, ніж ви могли б і уявити. Скажіть-но мені, брате Амброузе, який був рік, коли ви увійшли до таверни «Бон Жуісанс»? 

— Таж, звісно, що се сталося нині, року Господа нашого, 1175-го. Який ще рік то міг би бути? 

1 ... 43 44 45 ... 174
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"