Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

Дорога, що вилася вниз, у долини північної частини острова, пролягала повз найгарніші у світі пейзажі. Зі зміною висоти над рівнем моря тропічна рослинність поступово також змінювалася. Зелені схили високогір’я, вкриті бамбуковими заростями впереміш із лискучими темно-зеленавими хлібними деревами, поміж якими зненацька спалахували, мов бенгальські вогні, шапки «Лісового полум’я»94 поступалися місцем низинним лісам з чорного та червоного дерев, гібіскуса синього високого95 і кампешевих дерев96.

Коли врешті досягли рівнин долини Аґуальта, зелене море цукрової тростини і бананових плантацій простяглось аж до горизонту — до далекої облямівки з пальм, що, наче шрапнель, були розкидані уздовж північного узбережжя, утворюючи ажурні алеї.

Кворрел виявився чудовим попутником та прекрасним гідом. Він розповідав про «люкових» павуків97; а коли вони проїжджали повз знамениті ендемічні пальмові сади Каслтона, то розповів про запеклу битву між велетенською багатоніжкою та скорпіоном, свідком якої став, і про різницю між жіночими й чоловічими квітками дерева папайї98. Він просторікукав про види отрути, котрі можна знайти в місцевому лісі та лікувальні властивості тропічних трав; про силу, з якою кісточка пальми тисне на кокос, аби розколоти його; про довжину язика колібрі й про те, як крокодили переносять своїх малят — у роті, складеними повздовж, наче сардини у банці.

Він висловлювався точно, але не як фахівець, а послуговуючись суто ямайськими уявленнями та словами. Зокрема, говорив, що рослини «борються» та «лякаються»; нічних метеликів називав «кажанами» і плутав поняття «любити» та «подобатися».

Розповідаючи усе це, час од часу вітально махав рукою людям, які зустрічались їм дорогою, і ті у відповідь кивали йому, називаючи на ім’я.

— Здається, ти знаєш тут усіх, — зауважив Бонд, коли водій «розбухлого» автобуса з написом «Романтичний» на лобовому склі кілька разів привітно посигналив, побачивши Кворрела.

— Три місяці я щодня зустрічав із ним світанок, капітане, — відповів Кворрел. — І мандрував цим шляхом двічі на тиждень. Невдовзі й вас знатимуть усі в цій місцині. У них тут зірке око.

О пів на дванадцяту вони проминули порт Марія та з’їхали на вузеньку стежку, що вела у бухту Акул. За поворотом уся бухта відкрилась їм як на долоні. Бонд зупинив авто, й вони вийшли. Бухта вигиналася півмісяцем і була завширшки приблизно три чверті милі. Блакитна поверхня брижилася від легкого вітерцю, що дмухав із північного заходу — колиски пасатів, котрі зароджувалися за п’ять сотень миль звідси, в Мексиканській затоці, й уже звідтіля продовжували свої довгі мандри світом.

За милю від того місця, де вони стояли, великі буруни накочувалися на рифи відразу ж за межами бухти та позначали вузький прохід між ними, що був єдиним шляхом до місця стоянки. У центрі водяного півмісяця вивищувався на сто футів над водою острів Сюрпризів, і баранчики пінилися на східному його березі, в той час як із підвітряного боку море було спокійним.

Острів був майже круглої форми і виглядав, мов великий сірий торт, покритий зеленою цукровою глазур’ю на блакитній порцеляні тарелі.

Вони зупинилися за сотню футів вище від групи рибацьких хатинок, розташованих позаду облямованого пальмами берега бухти, і тепер були нарівні із зеленою верхівкою острова навпроти — приблизно за півмилі від нього.

Кворрел указав Бондові на прикриті пальмовим листям дахи глинобитних халупок у центрі острова, розкидані між деревами. Бонд уважно розглянув їх у бінокль Кворрела. Там не було помітно жодних ознак життя, за винятком тоненької цівочки диму, котру тут же відносив бриз.

Просто під їхніми ногами хлюпалася вода, що на тлі сліпучо-білого піску видавалася блідо-зеленою. За сотню ярдів звідси, біля краю рифів, що нерівною коричневою грядою виступали з моря, утворюючи широке півколо, було значно глибше, і вода тут виглядала темно-синьою. Потім вона знову ставала бірюзовою — з невеличкими ділянками лазурі й аквамарину. Кворрел сказав, що глибина у місці стоянки яхти — не менш як тридцять футів.

Зліва від них, у центрі західної межі бухти, за смужкою білого піску, розташовувалася, захована за деревами, їхня нинішня «військова база» — «Бо Дезерт». Кворрел детально описав її особливості, й Бонд кілька хвилин постояв, прикидаючи відстань між нею та місцем стоянки яхти «Секатур». Вона становила не менше трьохсот ярдів.

Загалом рекогносцирування зайняло не менше години, після чого, не заїжджаючи ні в селище, ні на «базу», вони, покружлявши, вибралися на головну дорогу.

Залишивши позаду чарівний маленький «банановий» порт Окабессу та проминувши Очо-Ріос із його новим величезним заводом бокситів, вони вирушили до бухти Монтеґо — за дві години їзди. На Ямайці був лютий — розпал туристичного сезону. Маленьке селище та розкидані на пляжі великі готелі буквально купались у грошах — бо це були ті чотири місяці, котрі годували острів упродовж усього року. Бонд із Кворрелом зупинилися в пансіонаті по той бік широкої бухти, пообідали і за полудневої спеки продовжили мандрівку до західного мису острова, до якого було щонайменше дві години їзди.

Тут, у цій сильно заболоченій місцевості, нічого не змінилося з часів Колумба, який зазвичай ставав на якір у бухті Манаті. Ямайські рибалки відібрали острів у індіанців племені араваків, але загалом враження було таке, наче час зупинився.

Бонд подумав, що це — найкрасивіше узбережжя, котре йому будь-коли щастило бачити: п’ять миль білосніжного піску поступово переходили у морські буруни, а стрункі пальми безладними граційними купками втікали аж за горизонт. Під пальмами, на рожевих насипах морських раковин, лежали перекинуті догори днищем сірі каное, а поміж усім цим курився димок із покритих пальмовим листям рибальських халупок, поставлених у тінистих місцях на межі боліт та пляжу.

У просвітах між хатинами виднівся споруджений на галявині з багамською травою будинок на палях — котедж, призначений для відпочинку службовців компанії «Вест-індіан Цитрус». Щоб захистися від термітів, яких у бухті було більш як удосталь, будиночок підняли на палі та щільно закрили протимоскітною сіткою. З’їхавши з твердого покриття дороги, Бонд поставив машину на галявині. Поки Кворрел облаштовував дві кімнати для Бонда, той, обмотавши рушник навколо стегон, пройшов пальмовою алеєю до моря, котре було ярдів за двадцять від будинку. Впродовж години Бонд плавав та пірнав у теплій морській воді, розмірковуючи про острів Сюрпризів і його справжні сюрпризи, подумки долаючи тристафутову відстань, думаючи про акул, баракуд та інші небезпеки, котрі можуть чатувати на нього у морі — цьому своєрідному сховищі живих книг, які нікому не під силу прочитати.

Повертаючись у дерев’яне бунгало, Бонд отримав перші для нього отруйні укуси. Кворрел здавлено хихикнув, побачивши пласкі ґулі на його спині, котрі Бонд одразу ж почав чухати.

— Я не можу