Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Tancrède, Angelica, où êtes-vous?[120]

Потім навкруги наставала тиша, яку ледве порушували лопотіння пацюків на горищі та шелест чийогось давно забутого листа, що ковзав по підлозі, підхоплюваний подихом вітру; ці шуми були чудовим приводом для грайливих острахів та заспокійливих обіймів. Підступний, настійливий Ерос ані на мить не покидав заручених, втягуючи їх у чарівну, сповнену несподіванок гру. Танкред і Анджеліка, які ще недавно були дітьми, із захватом віддавались цій грі, їм подобалося ховатися, шукати одне одного, але коли вони зустрічались, їх розпалені почуття брали гору: пальці юнака спліталися з пальцями дівчини в жесті, знайомому всім нерішучим закоханим, або ніжно гладили її оголені плечі. Ці дотики хвилювали все їхнє єство, передуючи сміливішим пестощам.

Якось вона сховалася за величезною картиною, що стояла на підлозі; протягом кількох хвилин «Артуро Корбера при облозі Антіохії» закривав її, стривожену від невиразних передчуттів; проте Танкред скоро знайшов її, всю запорошену, обвиту павутинням; він обійняв дівчину і притиснув до грудей, а вона лише безперестанно повторювала: «Ні, любий, ні». Відмова ця звучала як запрошення, бо Танкред насправді обмежувався тим, що впивався поглядом в її великі зелені очі. Іншого разу, одного свіжого сонячного ранку, Анджеліці стало холодно в її літній сукні; на дивані, заваленому всіляким мотлохом, він пригорнув її до себе, щоб зігріти, і відчув, як її п’янке дихання пестить його чоло та волосся. То були моменти болісного екстазу, в якому жадання ставало мукою, а стриманість — найвищою втіхою.

Проходячи крізь ці забуті, безіменні покої, закохані давали їм імена, немов хотіли увіковічнити свої спільні відкриття, як ті мореплавці, що вийшли на берег у Новому Світі. Велика спальня, що в її алькові стояв привид ліжка з балдахіном, над яким стирчав пучок зітлілого страусового пір’я, залишилась у їхній пам’яті як «кімната страждань». Маленькі сходи з потрісканого шиферу Танкред назвав «сходами щасливого падіння». Іноді вони не знали, куди зайшли, і справді губилися під час безлічі обходів, підйомів, поворотів та довгих зупинок, сповнених шепоту та доторків. Визирнувши в якесь розбите вікно, вони намагались зорієнтуватися по двору та саду, в якому крилі палацу опинилися. Проте іноді зорієнтуватися було неможливо: вікно виходило не на головне подвір’я, а на один із безликих внутрішніх двориків, який нічим не відрізнявся від решти, крім хіба що дохлих котів чи купок макаронів у томатному соусі, чи то викинутих, чи виблюваних. Іноді з протилежного вікна на них дивилися очі якоїсь літньої покоївки. А одного дня в комоді без однієї ноги вони натрапили на чотири музичні шкатулки, якими так щиро втішалося жадібне до розваг вісімнадцяте сторіччя. Три з них, вкриті порохом та павутинням, мовчали, але четверта, не така стара, краще захищена своїм футляром з темного дерева, раптом завелася, мідний валок з незліченними виступами повернувся, і сталеві клапани, підіймаючись один за одним, програли граціозну мелодійку з дзвінким сріблистим звучанням — знаменитий «Венеціанський карнавал»[121]. Танкред і Анджеліка почали цілуватися в ритм із цими меланхолійними переливами. Коли обійми їхні ослабли, вони зі здивуванням зрозуміли, що мелодія давно замовкла і що їх тіла підкорялись уже зовсім іншому ритму.

Потім їх чекала несподіванка зовсім іншого ґатунку. В одній із кімнат колишніх апартаментів для гостей вони помітили за гардеробом потайні двері; столітній замок не витримав напору двох пар юних рук, які тішилися нагодою переплітатися і торкатися у цьому натиску, і закохані побачили довгі й вузькі сходи з рожевого мармуру, які бігли вгору до відчинених навстіж дверей з пообриваною оббивкою. За дверима були дивні покої: шість маленьких кімнаток, розташованих навколо салону середньої величини з підлотою, вимощеною білим мармуром, із жолобком для стоку під однією із стін. На низьких стелях була якась дивна розмальована ліпнина, деталі якої не можна було, на щастя, розгледіти, через те що вони потемніли від вогкості[122]; низько на стінах висіли перекошені дзеркала, одне з яких, обрамлене канделябрами вісімнадцятого сторіччя, було розбите майже посередині. Вікна виходили на невеличкий ізольований внутрішній дворик, схожий на темний, глибокий колодязь, з якого сочилося сіре світло. У кожній кімнаті і в салоні стояли широчезні дивани із залишками шовкової оббивки біля цвяшків і поплямленими спинками. Каміни були прикрашені витонченою різьбою по мармурі, яка зображала зсудомлені в муках голі тіла, що їх хтось понівечив у божевільному гніві. На облуплених, почорнілих від вогкості стінах виднілися темні, брудні патьоки, які на висоті людського зросту утворювали дивні, похмурі і незвичні візерунки. Побачивши шафу, вмуровану в нішу салону, Танкред жестом зупинив Анджеліку і сам відчинив дверцята. Шафа була дуже простора і містила дивні речі: клубки тонкої шовкової мотузки; срібні коробочки, прикрашені непристойними візерунками, з крихітними етикетками на дні, на яких вишуканим почерком були написані якісь незрозумілі назви, схожі на позначки на слоїках з ліками: «Estr. catch.» «Tirch-stram.» «Part-орр.»; пляшечки з випаруваним вмістом; сувій брудної тканини в кутку; в ньому були в’язки нагайок та канчуків із бичачих жил; деякі з них мали срібні ручки, хлисти інших були до половини обвиті білим у блакитну смужку старовинним шовком, на якому виднілися темні плями. У шафі були також якісь химерні металеві знаряддя. Танкредові раптом стало моторошно, він злякався сам себе, зрозумівши, що вони дісталися до таємного осереддя палацу, яке й випромінювало цей любосний неспокій.

— Ходімо звідси, люба. Тут немає нічого цікавого.

Вони мовчки спустились по сходах, старанно зачинили двері, поставили на місце гардероб. Протягом решти дня Танкред ходив немов уві сні, і поцілунки, якими він обмінювався з Анджелікою, мали смак спокути.

Взагалі нагай був річчю, яка після гепарда зустрічалася в Доннафуґаті найчастіше. Назавтра після відкриттів у загадкових апартаментах Танкред і Анджеліка знову натрапили на канчук, але зовсім інший, і вже не в невідомих покоях, а в так званих апартаментах Святого Князя, розташованих у найдальшому крилі палацу. Тих самих, де двісті років тому один знаменитий представник роду Саліна відлюднився, немов у монастирській келії, щоб покаянними молитвами торувати собі шлях до неба. Крихітні кімнатки з низькою стелею, із долівкою, викладеною плиткою, з побіленими вапном стінами нагадували житло бідного селянина. Остання кімнатка мала невеличкий балкон, з якого відкривалися неозорі жовті лани, що бігли вдалину, занурені в сумне полудневе світло. На одній стіні висіло величезне розп’яття, більше від людського зросту; голова Христа впиралася в стелю, закривавлені