Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

— Ось, люба, це тобі від твого Танкреда. — Потім з іронією в голосі докинув: — Подякуй також дядечкові! — І знову поцілував її.

Їхні тіла тремтіли від чуттєвого збудження, для них раптом перестали існувати і салон, і всі, хто був у ньому. Юнакові здавалося, що своїми палкими поцілунками він повертає собі цю прекрасну й підступну сицилійську землю, якою Фальконері володіли протягом сторіч і яка тепер, після марного бунту, знову верталась до нього, несучи з собою радощі безтурботного життя.

Приїзд гостей примусив дона Фабріціо відкласти повернення до Палермо на цілих два тижні. Вони проминули просто чудово. Ураган, який лютував кілька днів тому, був останнім у цьому сезоні, і незабаром настало довгождане бабине літо, яке на Сицилії є порою любощів. Немов той оазис у пустелі, після довгих місяців виснажливої спеки воно манить до себе, п’янить почуття, зачаровує своєю солодкою знемогою, оголює сласні бажання. Про якусь еротичну інтимність в палаці Доннафуґати і мови не було, але тепер там була ця пара, яка захлиналася в повені любострастя, тим бурхливішій, що їм доводилося стримуватися. Колись цей князівський палац був місцем таємних плотських утіх, до яких вдавалося у своїй агонії вісімнадцяте сторіччя, але сувора моральність княгині Кароліни, піднесення релігійності, яке супроводжувало реставрацію, і навіть здорова чуттєвість дона Фабріціо примусили забути про любовні оргії минулого. Підступні амури змушені були поховатися. Вони мирно дрімали, вкриті грубим шаром пороху десь на горищі цієї величезної будівлі, аж поки поява прекрасної Анджеліки не нагадала їм, що годі спати; але тільки приїзд двох закоханих юнаків розбудив їх насправжки, і вони, враз прокинувшись, розлетілися по всіх закутках чатувати на свої жертви, немов мурашки, розбуджені сонцем. Мешканцям палацу вигинисті форми архітектурних прикрас у стилі рококо почали нагадувати сплячих голих красунь з високими грудьми; кожні двері, відчиняючись, здавалось, шурхотіли, мов шовкові альковні балдахіни.

Кавріаґі був уже давно закоханий в Кончетту; на відміну од Танкреда, який був юний лише на вигляд, у глибині душі він справді був романтичним хлопчаком, тому виливав своє кохання через солодкозвучні рими Праті[118] й Алеарді і мріяв про викрадення красунь посеред місячної ночі, не дбаючи про те, щоб уявити собі логічні наслідки таких діянь; тим паче, що Кончетта, як і досі, була глухою до його зітхань, вбиваючи ці мрії в зародку. Щоправда, цілком можливо, що, залишаючись на самоті у своїх зелених покоях, він поринав і в конкретніші мрії. Однак в амурній сценографії тієї доннафуґатської осені він виконував роль хіба що того, хто малює ескізи хмар та невиразних обріїв, але не роль будівничого солідних архітектурних споруд. Двоє інших дівчат, Кароліна та Катерина, навпаки, чудово грали свою партію в цій симфонії бажань, солодкі звуки якої того листопада лунали в усьому палаці, змішуючись з шепотом фонтану, іржанням коней у стайнях та тихим скрипінням шашелів, які вигризали собі шлюбне ложе в старих меблях. Обидві княжни були юні та гарні, і хоч у них не було кохання, вони поринули в той потік чуттєвого збудження, в якому плавали інші. Іноді поцілунок, що його Кончетта відмовила Кавріаґі, або пестощі Анджеліки, недостатні, щоб задовольнити Танкреда, бентежили Кароліну та Катерину, охоплювали хвилюванням їхні незаймані тіла і викликали в їх уяві солодкі видіння вологих від любосного поту кучерів та коротких зітхань. Навіть бідолашна мадемуазель Домбрей, якій довелося виконувати роль громовідводу, була теж втягнута в цей каламутний і веселий вир любострастя, немов той психіатр, що збожеволів під впливом безумства своїх пацієнтів. Коли після дня моральних напучувань вона опинялася в самотньому ліжку, то починала торкатися своїх зів’ялих грудей і шепотіти невиразні освідчення Танкредові, Карло, Фабріціо…

У центрі цього чуттєвого коловороту, природно, були Танкред та Анджеліка. Безсумнівне, хоча ще далеке весілля кидало свою заспокійливу тінь на спраглий ґрунт їхніх взаємних бажань. Різниця соціального становища ввела в оману обидві родини: дон Калоджеро гадав, що серед аристократії заведено дозволяти закоханим довгі години бути на самоті; а княгиня Марія-Стелла думала, що для таких людей, як Седара, часті візити нареченої, а також певна свобода поведінки, якої б вона не схвалила у своїх дочок, були природною річчю. Таким чином, Анджеліка могла щораз частіше навідуватись до палацу і згодом уже проводила там цілі дні. Мало-помалу її стали супроводжувати лише суто формально: батько, зайнятий усілякими махінаціями, відразу ж біг у свою контору, а меланхолійна покоївка думала тільки про те, щоб якнайшвидше потрапити до челядні, випити кави та позітхати, наводячи нудьгу на князеву прислугу.

Танкред хотів, щоб Анджеліка оглянула весь палац з його численними апартаментами для гостей, салонами для прийомів, кухнями, каплицями, театрами, картинними галереями, каретними сараями, стайнями, задушливими оранжереями, довгими коридорами, сходами, просторими портиками, а насамперед таємничими, давно занедбаними покоями, які утворювали незбагненний, заплутаний лабіринт. Він не усвідомлював (а може, якраз чудово усвідомлював), що тягнув дівчину до прихованого центру цього чуттєвого циклону, а Анджеліка в ці хвилини бажала того, що й сам Танкред. Блукання по безмежній будівлі були нескінченні; закохані вирушали немов на відкриття невідомої землі, бо в багатьох салонах та закутках палацу жодного разу не ступала навіть нога дона Фабріціо, який з великим задоволенням повторював, що палац, у якому знаєш усі покої, не вартий того, щоб у ньому жити. Двоє закоханих відпливали до Цитери[119] на кораблі з темних та освітлених кімнат, апартаментів — розкішних і вбогих, порожніх і заставлених різноманітними старими меблями. Вони відчалювали в супроводі Кавріаґі або мадемуазель Домбрей, іноді обох (отець Пірроне з мудрістю, притаманною єзуїтам, завжди відмовлявся втручатись у це діло). Зовні пристойність була ніби збережена. Але в доннафуґатському палаці закоханим неважко було позбутися небажаних супутників: варто було лише безстрашно звернути в темний бічний коридор (а їх там безліч — довгих, вузьких і звивистих, із заґратованими віконцями), звернути в галерею, піднятись нагору вузенькими сходами — і вони залишались лише вдвох, далекі від усіх, самотні, немов на безлюдному острові. Їх єдиними свідками були вицвілий портрет пастеллю, що його недосвідчений художник позбавив погляду, або напівстерта пастушка, яка підбадьорливо посміхалась до них з настельної фрески. Кавріаґі, зрештою, дуже швидко набридало плентатися за ними, і тільки-но йому на шляху траплялася знайома кімната або сходи, що вели до саду, він зникав, щоб зробити приємність