Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна "

-Вибачте, Ігор Васильович, але мені потрібно з вами поговорити.

-Руслано, все добре, можеш нас залишити,- чекає поки його секретарка вийде та звертає погляд на мене,- Що ви хотіли?

-Мене звати Катерина, я з компанії «Світ контрасту». Чому ви не хочете з нами більше співпрацювати?

-Так знаю цю компанію, але чому ви такі робите ствердження?

-Бо відмовляєтесь надавати апаратуру на завтра та не роздруковують жодних матеріалів для нас.

-Катерино, в мене з вашою фірмою укладено договір, то я не можу так просто все обірвати.

-Тоді в чому справа, що взагалі відбувається? Я не піду звідси поки не дізнаюсь правди. Якщо буде потрібно, то буду стояти тут навіть цілий день.

-Я сам не розумію, давайте я покличу свого секретаря. Можливо вона нам все пояснить,- бере телефон та зажимає потрібну кнопку,- Зайдіть до мого кабінету, будь ласка.

-Чудово, мені вже цікаво тепер ще більше, що тут відбувається,- хмикаю, бо від цієї ситуації можна бути тільки на нервах.

-Так, Ігоре Васильовичу, викликали мене?,- заглядає з дверей дівчина та проходить ближче до нього.

-Чому не виконується робота для компанії «Контраст»?,- запитує строго її та вимагає пояснень.

-Виконується, але частково.

-Як це частково?,- запитую вже я її.

-Мені подзвонила Оксана Василівна та сказала, що потрібні матеріали для Катерині Вікторівни не друкувати та не виконувати її вказівок. Бо в них в команді змінилися правила, все тепер будуть робити тільки за її згодою.

-От вам і відповідь Катерино, у вас ще будуть якісь запитання.

-Як це можливо? Оксана Василівна зараз на лікарняному, вона не може так вирішувати, бо зараз я займаюсь іншим проектом не під її керівництвом. Тому виходить ви все ж таки маєте надати мені апаратуру та інше.

-Хм, а ви праві. Руслано будь добрі надайте Катерині все необхідне,- показує нам на двері,- А тепер будь ласка всі на вихід. Мені потрібно готуватися до наради.

-Дякую, вам Ігоре Васильовичу, за все. Ви мене так врятували.

-Знаєте? Хочу вам сказати, що ви своєю наполегливістю добʼєтесь будь чого,- посміхається мені на мою подяку йому,- Йдіть, Руслана вас вже чекає в приймальні.

-Ще раз дуже дякую вам. До побачення,- здається зараз впаду з ніг. Невже все налагодиться скоро та ми все встигаємо зробити.

Повернулася в компанію разом з Іваном та потрібними роздруківками. Потрапили на час обіду, але на жаль Павла не було в компанії і тому я пішла з колегами пообідати в кафе внизу. Після цього повернулася з Юлею на свої робочі місця.
 

-Уявляєш я все ж таки знайшла.

-Юль, що знайшла?

-Ти мені сказала знайти фотографа. Ти, що забула?

-Вибач, взагалі з голови вилетіло. Так хто цей фотограф? Ти бачила його роботи?

-Це наш сусід.

-Лише не кажи, що це Юра,- хлопець, що я бачила зранку.

-Я з ним говорила по телефону та він запропонував свою допомогу. Він давно працює фотографом і робить різні фотосесії,- стукає мені ніжно по плечі,- Не переживай на завтра він вільний.

-Хм, це виходить, що новий хлопець буде фотографувати старого твого хлопця,- починаю її підколювати,- Але можеш не хвилюватися, я ні слова їм не скажу про це.

-А я про це не подумала. Що мені тепер робити?

-Знала кого запитати. Мені доречі теж не солодко.

-Сьогодні такий дивний день,- промовляє та сідає на стілець,- Таке відчуття, що удача нас покинула.

-Юля, це не просто так все сьогодні йде не так легко.

-Ти про що?,- озивається до мене, а я ближче підходжу до неї майже шепочу, щоб ніхто не почув.

-Проблеми з апаратурою зробила Оксана Василівна, я сама чула своїми вухами в кабінеті їхнього директора.

-Та не може бути!,- чути її крик майже всім, хто подивився в наш бік.

-Тссс! Тихіше, не кричи ти так. Це дійсно так, але їй хтось ще допомагає.

-Цікаво хто? Я б їй чи йому волосся по виривала!

-Віка мені описала дівчину, але я не знаю хто це.

-Наша Віка? Яка візажист на завтра?,- запитує вся на емоціях.

-Уявляєш їй запропонували заплатити, щоб вона відмовилася з нами не працювати завтра, але по опису це не Оксана, а зовсім інша дівчина.

-Та Віка ж знає Оксану Василівну. Та ж не перший день разом працюємо.

-Логічно. Та я не розумію одного. Навіщо вона це робить?

-Кх-кх, здається тебе шукають,- розпливається в посмішці подруга та дивиться позаду мене.

-Хто?,- не встигла я заглянути хто це, а вже чую знайомий голос Павла.

-Катерино, можна вас на пару хвилин до мого кабінету.

-Звичайно, Павло Олексійовичу,- махаю подрузі, щоб та так не сміялася з нас. Але я їй вдячна, що вона все це тримає в секреті. Разом з Павлом йду до його кабінету, а серце радіє знову сьогодні його побачити.