Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
-Чудово, я тоді теж пішла.
-Ти нічого не забула, кохана?,- запитує мене спершись знову на стіл та акуратно відпиває ковток кави.
-Ааа точно,- підходжу ближче та цілую на мить в його вуста,- Ммм, а присмак кави дійсно смачніший, якщо так пробувати.
-Катерино?,- голос позаду мене.
-До вечора, Павло Олексійовичу,- але я вмить втікаю з його обіймів та з кабінету, залишивши його наодинці з приємним почуттям поцілунку та кави.
Повертаюся на робоче місце в піднесеному настрої, а ну губах солодкий поцілунок від керівника. Такі відносини мені починають дуже подобатись, головне щоб на роботі ніхто не дізнався. Та щоб Юлька не про говорилася нікому, бо точно підуть плітки. Найбільшою пліткаркою в нашому офісі є Ольга - тепер секретар Павла. Але сьогодні пощастило потрапити в кабінет до нього не під її поглядом, бо вона кудись відійшла. Підходжу ближче до Юлі та бачу її розгубленою та в паніці, вона намагається знайти щось в великому блокноті.
-Юль, все добре?,- торкаюся її за плече, щоб вона відволіклася на хвилинку.
-Ні, не добре. Мені подзвонив фотограф Ліщенко та відмовився від зйомок,- показує на блокнот,- Я намагаюся знайти на завтра іншого та всі зайняті.
-Зараз щось придумаємо. За це не переживай когось знайдемо.
-Не переживай? Катю, мені Іван подзвонив сказав, що зараз намагається вмовити студію яка дає нам апуратуру, бо вони в останній момент відмовилися. Та дзвонили з акторською групи які мали бути на фоні в реклами. Катю, ти не повіриш. Вони теж відмовилися.
-Як це? Такого ще не було. Як всі зараз?
-Якщо мені зараз подзвонить оператор та відмовиться, це буде фіаско. Ти розумієш це? Нам прийдеться відмовитись від завтрашніх зйомок.
-Щось тут не так. Ліщенко ніколи нас не підводив та інші також, з нами вони мають контракт. Нічого не розумію.
-Катю, що робити?,- запитує мене, а я і сама розгубилася.
-Давай так я поїду на допомогу Вані, бо без апаратури ми нікуди. Ти шукаєш фотографа, якщо не має в списках можеш когось знайти по оголошенню. Якщо що дзвони мені,-беру свою сумку та хочу піти, як мені дзвонить телефон. Підіймаю слухавку та крокую до ліфту.
-Так, алло?
-Катю, вибач може не вчасно,- дивлюся на телефон хто це може бути. Напис на екрані костюмер візажист Вікуся.
-Вікуля, лише не кажи, що ти мені теж відмовляєш в роботі.
-Я якраз з цього приводу дзвоню.
-Тобто? Ти хочеш щоб я залишилася без візажиста на зйомках? Ми ж дружимо ще з універу, не підводь так нас з Юлею.
-Ти мене не так зрозуміла. Я хотіла попередити, що ти комусь добре перейшла дорогу.
-Я? Поясни, бо щось я не зрозуміла,- виходжу з ліфту та йду на вулицю, не можу зрозуміти про що вона мені говорить. Кому я могла перейти дорогу? Що взагалі відбувається?
-До мене зараз підійшла одна дівчина і сказала, що заплатить в два рази більше за мою роботу, якщо я відмовлюсь з тобою співпрацювати та не піду взагалі на твої зйомки.
-Хм, тепер зрозуміло чому інші почали відмовлятися. Що ти їй сказала?
-Що-що? Ти ж знаєш мене, послала куди подалі,- починає сміятися аж заходитись,- Ти б бачила її обличчя червоне від злості, ще б трохи в неї пара з вух йшла.
-Ох, Вікуля, дякую тобі. А можеш описати хто це був? Можливо вона назвала своє ім’я?
-Ім’я своє вона не сказала. Але я запамʼятала, що в неї татуювання на лівій руці у вигляді серця та троянди.
-Від цього не легше, можеш її описати,- кажу подрузі та уважно слухаю поки сідаю в таксі, що було поряд до компанії та кажу напрямок водієві,- На Театральну площу, будь ласка.
-Памʼятаю, що в неї світло біляве волосся та вії такі нарощенні, як в барбі. А і вона така досить висока та худорлява.
-По твоєму опису, то я навіть здогадок не маю хто це.
-Ну вибач, Катю, змогла тільки це згадати.
-Та ні це я тобі маю дякувати, з мене пляшка вина. Посидимо десь в трьох, як колись в гуртожитку.
-Чудово. Тоді завтра,- відключаю телефон, кладу в карман піджака, але не можу ніяк відійти від її слів.
Що за дивна дівчина приходила до неї? Навіть не можу зрозуміти хто це була. Але знаючи подругу, вона їй показала де раки зимують. Добре, що хоч вона нам не відмовила. Ще вирішити деякі проблем та можна не відкладати завтрашні плани. Мій перший самостійний проект рухне навіть не починаючи. Дорогою до офісу де перебував Іван, я ще подзвонила до оператора. Він сказав, що все в силах і він тільки рад допомогти. Навіть сказав, якщо буде необхідно, що знайде апаратуру сам, бо в них на телеканалі є така можливість. Від почутого я дуже була задоволена, але все ж таки вирішила завітати до офісу, що нам відмовив. Тому, коли зайшла до будівлі зразу побачила Ваню.
-Іване, що сталося?,- підходжу ближче, щоб не говорити зразу з порогу,- Ти розмовляв з керівником?
-Ні, мене так і не впустили. Я вже тут дві години, а ні апаратури, а ні нових роздрукованих ескізів та емблем до завтрашнього заходу.
-Вони в тебе на флешці?
-Так, бо на почті вони сказали, що не можуть знайти. А я їм ще вчора вечором скинув.
-Добре, давай я спробую,- залишаю його та підходжу до дівчини за компʼютером, я так намагається щось уважно друкувати на клавіатурі ноутбука.
-Доброго дня, я б хотіла дізнатися чому ви відмовляєтесь з нами співпрацювати?
-Вибачте, але на це питання може відповісти тільки керівник.
-Добре, тоді можу я поговорити з ним? Він є сьогодні?
-Ні, він сьогодні нікого не приймає. Краще приходьте в наступний раз.
-Хм, тоді не залишаєте мені вибору,- дістаю телефон та дзвоню керівнику їхнього агентства, він так не підіймає слухавку. Ще раз дзвону та без успішно, лиш чую як за сусіднім кабінетом грає мелодія дзвінка. Не витримую та вриваюсь до його кабінету.
-Дівчино, що ви робите? Дівчино…,- лише чую в себе за спиною, але мене це не зупинило.
-Що ви тут робите?,- запитує мене чоловік, який здивований мене побачити в себе в кабінеті.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поцілунок долі, Ася Віталіївна », після закриття браузера.