Читати книгу - "Нарис історії України. Том 1, Дмитро Іванович Дорошенко"

саму місію відносно племени прусів. Литовці дуже скоро відчули, що воня опинились між двох вогнів. Мечоносці протягом кількох десятиліть завоювали Летголу і відірвали її від звязку з іншими литовськими племенами. Тевтонці вогнем і мечем почали навертати на христіянствв прусів і так само скоро опанували їхню землю. Тепер небезпека почала грозити жмудинам і литвинам. Залізна необхідність сприяла витворенню одної загальної влади.

Але що така влада для свого скріплення й для поборення претензій ріжних дрібних володарів потребувала опертя на чужім елементі, це ми бачимо на прикладі першого «збірача» литовської землі Мендовга, в першій половині XIII віку. Ставши на чолі литовського племени, він захоплює так зв. Чорну Русь над Німаном: Гродно, Волковиськ, Слонім, Новгородок, і сюди, до Новгородка переносить свою столицю. По вимертю роду полоцьких князів він садовить там свого небожа Товтивіла. Мендовг сам прийняв був христіянство, але скоро зрікся його. Дальші плани Мендовга перебила його смерть в 1263 р. в результаті змови проти нього литовських князів. На Литві знову наступило розєднання й смути, аж поки на початку XIV в. не появився новий «збірач» в особі князя Гедиміна, котрий поклав початок цілій династії. Гедимін (1316—1341) не тільки опановує цілу Литву і Жмудь разом з Чорною Русю, вів прилучає до себе Мінщину, а далі й князівство Турово-Пинське. За ним пішла Берестейська земля й Волинь. Гедимін провадив дуже зручну політику: одруживши своїх двох синів — Ольгерда з Вітебською княжною, а Любарта з Волинською, він здобув для них спадкові права на ці землі. Своїх пять дочок Гедимін повидавав за сусідніх польських і руських князів і цим завязав вигідні для себе союзи. Столицю держави переніс Гедимін до заснованого ним над і річкою Вілією міста Вільни. Тут поруч з поганським святилищем свобідно засновувались православні й римо-католицькі храми: Гедимін відзначався дивною для тих часів реліґійною толерантністю. Колі цей видатний володарь вмер в 1341 р., то залишив свойому наступникові Ольгердові досить значну державу, перейняту духом експанзії.

Цій експанзії не могли поставити перепон ані західня Біла Русь, ані Русь південна — Україна. Перша здавна була розєднана, розділена на невеликі, порівнюючи, князівства, друга була знесилена татарською руїною. Галицько-волинська держава не могла поставити серйозного опору, вона сама доживала свої послідні роки. Але литовське завоювання не було страшним для руських земель; по-перше воно несло їм увільнення від татарської залежности; по-друге — литовське князівство вже за Гедиміна зробилось державою литовсько-руською і то такою, де руський елемент займав політично рівнорядне становище. Отже, не дивно, що обєднання білоруських та українських земель в одній спільній державі під династією Гедиміновичів одбувалось дуже скоро й легко. Литовці були ще поганами і христіянство дуже помалу зачіпало самі лишень верхи литовського народу. Литовські князі женилися з руськими князівнами, але сами ще не зважувалися, принаймні одверто, приймати нову віру.

Вже Гедиміну, поруч з не дуже важкою експанзіею на руські землі, доводилось витримувати тяжкий напір німецьких рицарів з заходу. Ця боротьба особливо загострилась за панування його сина, геніяльного Ольгерда (1341—1377). Ольгерд полишив діло оборони од німців одному з своїх братів, хороброму Кейстутові. Цей Кейстут сидів як удільний князь на Жмуді, провадив постійну боротьбу з німцями, а Ольгерд, як великий князь у Вільні, дістав вільні руки для акції на сході. Він поступнево інкорпорував Чернігівсько-Сіверську землю, садовлячи в головних її центрах своїх синів або небожів, як підручних князів-васалів, а в менше важливих залишаючи навіть місцевих князів з Рюрикового дому. Потім прийшла черга на Київську землю, заняту в 1360-х роках. У Київі засів син Ольгерда Володимир. Одночасно була окупована й Переяславська земля

Вже окупація Київщини викликала конфлікт з татарами, що вважали себе за зверхників над цією землею. Ольгерд пішов походом і в 1363 році розбив татар на Синіх Водах, (на пограниччі Волині й Подолії). Цим він закріпив своє володіння Київщиною, а східом прийшла черга й на Поділля.

Тут на Поділлі трималися татари фактично найдовше з посеред українських земель. Витіснивши князів, вони залишили за населенням громадську самоуправу з виборним отаманом на чолі і тільки побірали з населення дань. Погром татарських сил відкрив Ольгерду дорогу на Поділля. Прилучення Поділля довершили підручні князі, небожі Ольгерда. Західньо-руський літопис подає нам дуже яскраву картину цієї їхньої акції, малюючи разом і обставини татарського панування на Поділлі: «Коли господарем над Литовською Землею був великий князь Ольгерд, він пішов у степи з литовським військом і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Хачебея, Кутлобуга й Дмитра. Ті три брати, татарські князі, були дідичними володарями Подільської Землі. Від них правили в землі отамани, а баскаки, наїзжаючи, відбірали дань від тих отаманів. Брат же великого князя Ольгерда, князь Коріят, що держав Новгород Литовський, мав чотирьох синів: то були князі Юрій, Олександр, Костянтин і Федір. З тих Коріятовичів троє старших за дозволом великого князя Ольгерда й за допомогою Литовської Землі пішли в Подільську Землю, війшли в приязнь з отаманом, почали боронити Подільську землю, а дань баскакам давати перестали».

Обсадивши в 1370 році південне Поділля, Коріятовичі побудували три замки: в Смотричу, Бакоті, Камянцю. Пізніше повстали замки в Червонограді, Скалі, Брацлаві, Сокальці, Меджибожу, Божську й Винниці. Від 1374 р. дійшла до нас грамота Юрія й Олександра Коріятовичів міщанам Камянця з наданням їм ланів та випасів, пільгою на двадцять років від податків і наданням самоуправи.

За Волинь Ольгерду з братом Любартом довелося витримати війну з польським королем Казимиром Великим. Українське населення дуже піддержувало литовських князів. Белзька й Холмська землі залишилися за Польщею, а Волинь таки вдержали в своїх руках литовські князі.

Так Ольгерд обєднав у своїй державі всі білоруські й майже всі українські землі. Як я тільки що зазначив, причина успіхів Литви а цих землях полягала головно в тому, що литовські князі не порушували місцевого укладу життя. Вони не руйнували навіть удільної системи; що найбільше вони садовили своїх власних князів замісць Рюриковичів. Ольгерд так само, як і українські князі, поділив державу між своїми синами та ще й залишив уділи братові й небожам. В наслідуванні престолу у великому князівстві Литовському ще менше можна доглянути якусь певну систему, ніж на Руси. Так, за старшого, себто за великого князя визначив Ольгерд одного з молодших своїх синів Ягайла. Але, щоб фактично вдержати владу великого князя, Ягайлові треба було видержати збройну боротьбу з своїми братами, вбиті свого дядька Кейстута й вступити в договірні відносини з його сином