Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Лискуча стойка портьє, послугами якого можна скористуватися не лише в межах його службових обов'язків. Якщо ви американець, то акуратний, прилизаний портьє Жан солодко посміхнеться, подаючи вам ключа, запропонує рекламні альбоми і адреси дюжини таємних місць для розваги, порнографічні листівки і, коли ви зацікавитеся, назве ціну, яку треба заплатити дівчині з Італійського чи Севастопольского бульвару.

Картер гордовито-ввічливо кивнув Жану. Портьє з баб'ячим обличчям шанобливо нахилив голову і сказав по-англійськи:

— Сер Грехем, у холі на вас чекають.

— Хто? — здивувався Картер.

— О, цілком джентльмен! — Жан посміхнувся своєму жарту.

Картер похолов. Він згадав Копенгаген, аеродром Каструп, сиву голову і червоні вуха джентльмена, який ішов по його слідах.

Кому і навіщо потрібен він тут, у Парижі? А може, це людина «Бізона»? Не довіряє? Невже виплнла та проклята давня історія?

Картер повільно ввійшов у дзеркальний зал, безшумно ступаючи по товстому килиму, яким була застелена кам'яна підлога. У кріслі, біля каміна, сидів чоловік. Ні, це не «джентльмен».

Картер давно натренував себе пильно спостерігати і надійно запам'ятовувати бачене. Підходячи до незнайомого, встиг роздивитися його. Під кущистими, нахмуреними бровами холодно блищать допитливі, розумні очі. Лоб високий, без зморщок, молодий, але волосся на скронях уже сріблиться. Обличчя довгасте, з трохи впалими щоками, тонкі губи, тверде підборіддя, суворе обличчя схоже на обличчя Данте. Руки жилаві, сильні, з кистю муляра. Враження суворості посилювали чорний галстук і темно-сірий, строго покрою, добротно пошитий піджак.

Картер звик у рамці будь-якого одягу вгадувати «своїх» і «чужих». Своїми вважав лише тих, хто мав відношення до відомства Аллена Даллеса, «Відділу таємних операцій». Чужими для нього були всі, кого він не знав особисто, від кого повинен був приховувати, де служить, що робить.

Чоловік з обличчям Дайте був чужий, з розряду звичайних людей. Але якщо це так, то звідки і як йому стало відомо, що Грехем приїхав у Париж і зупинився в готелі «Бержер»?

— Містер Грехем? — незнайомець поважно підвівся. Високий, сутулий, він спокійно дивився на американця, чекаючи відповіді. На обличчі ні посмішки, ні привітності. Лише похмура гідність і лякаюча суворість.

— Так. До ваших послуг, — намагаючись не виказувати свого хвилювання, відповів Картер. — З ким маю честь?..

Гість злегка скосив очима направо, наліво, оглянув безлюдний зал і, трохи притишивши голос, сказав: Звіть мене, якщо бажаєте, Чарлі.

— Як? — вигукнув Картер і мимоволі ступив крок назад.

— Чарлі! — спокійно підтвердив незнайомець і присунув до Картера крісло. — Вас вітають дядечко Франклін і тітонька Джоя.

Ці слова були вимовлені по-англійськи бездоганно. Для сторонніх нічого страшного в них не було. Але у Картера підкосилися ноги. Дзеркальний зал якось дивно підскочив, перекосився, потемнів. Усі дзеркала раптом стали чорними — на стелі, на стінах, над каміном. І містер Чарлі, хвилину тому білий, обернувся у чорнолнкого, губастого, схожого на негра. Картер наосліп намацав крісло і сів. «Привіт вам, Раф, від дядечка Франкліна і тітоньки Джої». Незабутні слова! Шістнадцять років тому Картер написав їх тут, у Парижі, в одній секретній віллі німецької розвідки. Приперли націсти до стіни, погрожували розстрілом. Не витримав, попросив пощади. Пощадили за певну плату.

Картер мовчав, уважно розглядаючи під своїми ногами потертий килим. Усі його душевні сили, весь життєвий досвід були приведені в дію. Протягом кількох секунд треба вирішити, що робити, — відгукнутися на пароль, промовчати або прикинутися здивованим, запитати: «Який дядечко, яка тітонька?» Він узяв сигарету, чиркнув запальничкою і тихо, майже пошепки, сказав:

— Дякую. А коли ви бачили дядечка і тітоньку?

Дальші слова не мали парольного значення.

Ключі видано переможцеві. Білий прапор капітуляції піднято. Картер і чоловік, який назвав себе Чарлі, вийшли з готелю, попрямували тісною вуличкою Бержер, повз парфюмерну крамничку і кафе на розі, де на виду у відвідувачів, на величезній електричній жаровні, нанизані на вертелі, смажилися курчата.

На вулиці Монмартр стояв непримітний, мишачого кольору, двомісний «сітроєн».

Чарлі сів за кермо, Картера посадовив поряд. Проминувши Монмартр, вони виїхали на рю Лафайєт, звернули вліво, вибралися на Великі бульвари і через площу Зірки і авеню Фош потрапили на західну околицю Парижа, в Булонський ліс.

Після суєти і гуркоту центральних вулиць тут було тихо і прохолодно. По чистеньких алеях коли-не-коли пробігали безшумні автомобілі й автокари з туристами, але вони не заважали Чарлі і Картеру, які сиділи в майже безлюдному в цей час кафе «Прекатлан», на відкритому дощаному помості, на березі темного ставка. Чарлі палив, дивлячись на воду, а Картер маленькими ковтками пив каву і все ще роздумував, що робити. Втекти і в усьому признатися в американському посольстві? Рандольф Картер, довірена особа «Бізона», виявився старим, ще гітлерівських часів, агентом Гелена. Жахливо. Розжалують. Засудять. І ніхто не захоче взяти до уваги пом'якшуючі вину обставини — молодість, недосвідченість, помилку. Зрадив! Факт.

Насамперед Картер вирішив спробувати, наскільки ще міцні тенета, в які попав шістнадцять років тому. Немає Канаріса, немає самого Гітлера і його рейху, а тенета збереглися. Завбачливий Гелен!

Смертельна небезпека не завжди позбавляє людину сили, розуму, волі, винахідливості. Навпаки, часто загострює їх. Картер мужньо подивився просто у вічі Чарлі.

— Звідки ви так добре знаєте англійську? Та ще й особливу англійську, з нью-йоркською вимовою? Ви жили в Америці?

— Я народився там.

— Так?

— Але не у вашій Америці, не в Америці янкі. Значно далі на південь.

— В Аргентіні?

— Ні.

— Ріо-де-Жанейро? Монтевідео?

— Ні. Десь там, поміж Панамою, Монтевідео, Сан-Пауло, Перу і Гондурасом.

— Дякую за точність.

Останні слова Картер промовив по-німецьки. Але співрозмовник не зрозумів його:

— Що ви сказали?

Картер посміхнувся і перейшов на англійську.

— Пробачте,