Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Служба — передусім, — сказав аптекар. — А хлопчика я знаю. Це син тракториста Кузибая. Тямущий хлопець.

— А-а, це ти тікав з дому і завдав нам стільки клопоту?

Я похнюпився.

— Якщо ти правду кажеш і ми спіймаємо Балтабая, я вибачу тобі все. І на додачу попрошу в начальства, щоб подало до нагороди…

— Не треба мені нагороди, дядечку. Треба швидше спіймати його, доки він не вбив Абдушукурова!

— Не вб'є — руки короткі! — Міліціонер ступив крок до виходу і зупинився. — Так де, ти кажеш, ховається цей злодій і вбивця?

— Він ховається там, де склеп Узункулака. Я вам покажу…

Через дві години Балтабая привели до сільради із зв'язаними за спиною руками. Юрба хлопчаків бігла за ним, вигукуючи:

— Горбань без горба! Горбань без горба!

Балтабаєвого горба і справді не було. Його ніс у руці дільничний міліціонер. Показавши подушечку з резинками, він підморгнув мені й усміхнувся. Я пристав до хлоп'ячого гурту й теж вигукував:

— Горбань без горба! Горбань без горба!

Балтабая ждала чорна крита машина, що приїхала з району. Біля неї стояв Абдушукуров з кількома начальниками міліції.

— У-у, доконав-таки! — процідив крізь зуби Балтабай, кинувши злий погляд на голову сільради.

Абдушукуров перестав говорити й обернувся до Султанова. Обличчя його зробилося серйозним і жорстким.

— Паняй, Султанов, паняй, приготував, твій Янгок тобі сховище, — посміхнувся він.

Султанова посадили в машину, дверці зачинилися.

Абдушукуров обернувся до своїх співрозмовників і спокійно говорив з ними далі.

На другий день наш кишлак приголомшила ще одна подія. Оголошено, що могилу Узункулака буде зруйновано і завтра ж почнеться будівництво піонерського табору. Дехто з людей, такі, як моя бабуся, поховалися вдома і ждали кінця світу. Вони молились аллахові, щоб не гнівався на них, не посилав жорстокої кари. Вони були впевнені, що як тільки хтось доторкнеться до могили, розколеться небо, розступиться земля і Всевишній покарає блюзнірів. А ми, хлопчаки, до яких нікому не було діла, веселою юрмою подалися до склепу.

Тут зібралося дуже багато людей. Неподалік стояв бульдозер, біля нього Абдушукуров радився з колгоспниками.

За півгодини Абдушукуров оголосив, що ламати могилу будуть не бульдозери, а просто розберуть кетменями.

На землю впала перша цеглина. Нічого страшного не скоїлося: земля не провалилася, небо не розкололося.

Цеглина за цеглиною розбирали куполоподібний склеп. Перед очима присутніх з'явилася невелика заглибина всередині склепу. В ній лежали якісь кістки і череп…

Натовп якийсь час вражено мовчав, розглядаючи мощі святого, потім усі враз заговорили і зчинилася суперечка:

— Адже це кістки коня! — кричали одні.

— Ні, це кістки віслюка! — заперечували інші.

Ви не уявляєте, що було далі. Люди кричали, що це ганьба, що стільки років якісь шахраї морочили людям голови, божилися, що тепер ніхто не віритиме в аллаха.

А люду все прибувало й прибувало. Навіть із сусіднього району приїхали на машинах і велосипедах. Хтось смикнув мене за рукав. Оглянувся — бабуся. Накинула на голову старий батьків чапан і теж прийшла подивитись на «мощі святого».

— Що ти тут робиш, Хашиме? — спитала вона тихо.

— Прийшов святому поклонитися, — відповів я сміючись.

Бабуся мовчки відійшла геть.

— Це діло треба вияснити до кінця, товариші! — закричав літній колгоспник, піднявшись на кам'яні східці склепу. — У мене є пропозиція. У горах, недалеко звідси, живе стотридцятичотирьохрічний старий. Дідом Кабулом його звуть. При зустрічі він завжди сміється і каже: «Ну, як поживаєте, віслюкові поклоняючись?» Видно, цей старий знав, що у склепі зарито звичайного віслюка…

— Треба привезти старого, хай розкаже нам правду!

— Треба послати по нього машину. Негайно ж! — загукали всі.

— Ви знайомі з цим дідом, от ви і їдьте по нього, — запропонував Абдушукуров літньому колгоспникові.

Той сів у «газик» і покотив у гори. Незабаром він повернувся. Діда Кабулова вивели попід руки на узвишшя біля могили.

— Старість — не радість, діти мої… — почав він, важко хекаючи, — дайте трохи віддихатись… А справу ви зробили, бачу, добру… — Він поглянув на склеп і вів далі вже бадьорішим голосом: — Було це давно-предавно, діти мої. Тепер уже й не пригадаю, скільки це років тому. Чи сто років, чи то більше минуло — не пам'ятаю, але було мені тоді років вісім… Недалеко звідси жив самотній старий Рахім-дроворуб. Нічого в нього не було, крім єдиного віслюка. Розвозив він ним дрова по кишлаках, тим і годувався, бідолаха. Але бідного чоловіка, звісно, на кожному кроці лихо підстерігає. Спускався якось Рахім з гір, і раптом ось на цьому самому місці віслюк підсковзнувся, упав і поламав собі хребет. Дуже побивався старий. Потім з почестями поховав віслюка, а могилу обіклав невисокою стіною. На цю пору з гір спустилися якісь незнайомі люди. «Хай не бере вас втома, дідусю, — сказали вони. — Кого тут поховано, мир його прахові?» — «Годувальник мій, — відповів старий плачучи. — Двадцять років годував мене, рідний. І поховав я його сьогодні, святого довговухого».

Пожаліли перехожі старого, дали йому кілька монет і пішли своєю дорогою. А він лишився тут, тому що іти йому не було куди, ніде взяти шматочка хліба… Незабаром Рахім помер, а до могили прилаштувався шейх Азизхан. Він підновив склеп. Насадивши довкола тополь і чинар, оголосив, що тут поховано святого Узункулака, мученика в ім'я аллаха…

Народ тоді був темний, вірив у все, що обіцяло йому щастя, хоча б на тому світі. От і стали люди йти до «пресвятої» могили на поклоніння, сподіваючись молитвами полегшити свою долю. Азизхан був жорстокий і могутній. Він знищив усіх,